Ці слова зустріли такою бурею оплесків, що він набрався духу, щоб красиво закінчити, і дещо помпезно зійшов із трибуни.
Далі виступав Чед Норріс, і потім Стю казав Френні, що він дуже правильно підійшов до питання: мертвих ховають, бо так чинити пристойно; ніхто не почуватиметься по-справжньому добре, доки цю справу не зроблено, і життя не зможе йти звичним ходом, а коли закінчити до дощів, то всім буде значно краще. Чед спитав, чи немає кількох добровольців, і міг набрати десятків три, коли б хотів. Завершив він тим, що попросив усіх членів Бригади з лопатами (як він їх прозвав) підвестись і вклонитись.
Гарольд Лодер ледь-ледь підвівся і швидко сів назад, і багато хто пішов зі зборів, відзначаючи, який він розумний, але скромний. Власне, Надін саме щось йому шепотіла на вухо, і він боявся ставати на повен зріст. У нього штани попереду вельми помітно напиналися.
Коли Норріс зійшов із трибуни, на його місце став Ральф Брентнер. Він повідомив, що в Зоні нарешті з’явився лікар. Джордж Річардсон підвівся (під гучні оплески; лікар обома руками показав «мир», і всі закричали «ура»), після чого розповів, що, наскільки йому відомо, днів за два надійде ще одна група приблизно на шістдесят людей.
— Ну ось і новий пункт, — сказав Стю. Він окинув оком зібрання. — Я хотів би, щоб сюди підійшла Сенді Дюш’єн і розповіла, скільки нас, але до того: чи є на сьогодні якісь іще справи?
Почекав. Побачив у залі обличчя Ґлена, Сью Стерн, Ларрі, Ніка і, звичайно, Френні. Усі вони мали дещо напружений вигляд. Якщо зараз хтось спитає про Флеґґа, що з ним збирається робити Комітет, то саме настав час. Але було тихо. Через п’ятнадцять секунд Стю передав слово Сенді, яка красиво завершила збори. Коли люди почали виходити з зали, Стю подумав: «Ну от, знову пронесло».
Кілька людей підійшли привітати його після зборів, серед них і новий лікар.
— Ви дуже гарно вели, маршале, — похвалив його Річардсон, і на якусь мить Стю зібрався озирнутися, щоб побачити, до кого той звертається.
Потім згадав — і несподівано злякався. Правоохоронець? Та самозванець він.
«Рік! — заспокоїв себе він. — Рік — і все». А проте йому все одно було страшно.
——
Стю, Френ, Сью Стерн і Нік поверталися до центру разом, і їхні кроки гучно відлунювали цементним хідником, коли вони йшли університетським містечком до Бродвею. Навколо інші люди суцільним потоком сунули по домівках. Було майже пів на дванадцяту.
— Холодно, — сказала Френ. — Треба було мені куртку вдягти і светр.
Нік кивнув. Йому теж було холодно. Вечорами в Боулдері завжди холоднішало, але сьогодні було вже не більш ніж п’ятдесят за Фаренгейтом[115]. Це нагадало йому, що це химерне й страшне літо добігає кінця. Не вперше подумалося, наскільки краще було б, коли б від початку матінці Ебіґейл її Бог, чи муза, чи хто там іще сказав іти до Маямі чи Нового Орлеана. А може, то було б не так уже й гарно, цього разу замислився він. Сирість, дощі… і багато трупів. У Боулдері хоча б сухо.
— Ох вони мене, блін, і налякали, коли вимагали Суддю в Комітет правопорядку, — сказав він. — Нам слід було очікувати такого.
Френні кивнула, а Нік швидко написав:
«Атож. Люди і за Томом із Дейною скуч-муть. Селяві».
— А ти як гадаєш, Ніку, вони будуть щось підозрювати? — спитав Стю.
Нік кивнув.
«Будуть думати, що ті пішли на захід. По-справжньому».
Усі над цим замислились, а Нік витяг бутанову запальничку і спалив папірець.
— Круто, — врешті сказав Стю. — Ви справді так думаєте?
— Ну звичайно, він має рацію, — похмуро сказала Сью. — Що їм іще думати? Що Суддя Фарріс поїхав на американських гірках кататися?
— Нам ще пощастило, що обійшлося без довгого обговорення, що робиться на заході, — сказала Френ.
Нік написав:
«Отож. Наступного разу, гадаю, нам самим треба про це заговорити. Тому мені б хотілося відкласти наступні великі збори на якомога пізніший час. Може, три тижні, може, 15 вересня?»
Сью сказала:
— Ми зможемо настільки відкласти, якщо Бред дасть електрику.
— Гадаю, дасть, — сказав Стю.
— Я додому, — сказала Сью. — Завтра великий день. Дейна рушає. Я її проведу до Колорадо-Спрінгс.
— Ти як вважаєш, це безпечно, Сью? — спитала Френ.
Та знизала плечима.
— Їй безпечніше, ніж мені.
— Як вона це сприйняла? — спитала Френ.
— Та вона така чудна дівчина. У коледжі була спортсменкою, знаєш. Теніс і плавання їй найкраще давалися, хоча вона грала в усе. Ходила до якогось окружного коледжу в Джорджії, але перші роки ще зустрічалася зі своїм шкільним коханням. А той — із таких здорових, що в шкірянках ходять: я — Тарзан, ти — Джейн, то вали на кухню і каструльками там торохти. Потім її сусідка по кімнаті затягла на парочку феміністичних зборів — вона була така розкріпачена жінка.