— Хочеш спочатку подивитися, як я бавлюся сама з собою? — спитала вона. — Як учора?
— Так, — сказав він. — Добре. Гаразд.
— То ходімо нагору, — вона стрельнула очима. — Спочатку я!
— Ага, — хрипко відказав він. У нього знову виступили краплі поту на лобі, але вже не від страху. — Іди перша.
І Надін пішла нагору, відчуваючи, як він зазирає під спідницю дівчачої сукенки-матроски, в якій вона була. Під сукню вона не вдягла нічого.
Двері зачинились, і та річ, яку зібрав Гарольд, стояла в мороку у відкритій коробці з-під черевиків. То був «Реалістичний переговорний пристрій на батарейках» з крамниці «Радіо Шек». Задню частину його було знято. До неї були примотані вісім динамітних шашок. Книжка так і лежала відкритою. Вона була з бібліотеки й називалася «65 найкращих проектів Національного наукового ярмарку». На схемі був зображений дверний дзвоник, приєднаний до рації, схожої на ту, що в коробці. Підпис був такий: «Третє місце, Національний науковий ярмарок 1977 р. Сконструйовано Браяном Боллом з Ратленда, штат Вермонт. Скажіть слово — і задзвонить дзвоник у дванадцяти милях від вас!»
За кілька годин пізніше того вечора Гарольд спустився, накрив коробку кришкою та обережно заніс нагору. Поставив на верхню полицю в буфеті. Ральф Брентнер того дня сказав йому, що на наступні збори Комітет просить виступити Чеда Норріса. «Коли ж це буде?» — буденно спитав Гарольд. «Другого вересня», — сказав Ральф.
Другого вересня.
Розділ 57
Ларрі з Лео сиділи на бордюрі перед будинком. Ларрі пив тепле пиво «Геммз», Лео — теплий «Орендж Спот». У Боулдері в ті дні можна було пити що завгодно, якщо ви готові пити його теплим. За їхніми спинами лунало рівне гудіння газонокосарки: Люсі косила траву. Ларрі пропонував зробити це сам, але вона похитала головою.
— Якщо можеш, розберися, що з Лео.
Був останній день серпня.
Наступного дня після того, як Надін переїхала до Гарольда, Лео не прийшов снідати. Ларрі знайшов хлопчика в його кімнаті: він сидів у самих трусах і смоктав палець. Спілкуватися не хотів, поводився недружньо. Ларрі злякався ще дужче, ніж Люсі, бо вона не знала, який був Лео, коли Ларрі вперше його побачив. Тоді його звали Джо і він розмахував різницьким ножем.
Відтоді минула більша частина тижня, і Лео стало трохи краще, але він ще не до кінця отямився і не бажав говорити про те, що сталося.
— Ця жінка якось із цим пов’язана, — сказала Люсі, закручуючи кришку на баку мотокосарки.
— Надін? Чому ти так думаєш?
— Ну, я не хотіла про це говорити. Але вона днями приходила, коли ви з Лео пробували порибалити на Колд-Кріку. Хотіла бачити хлопчика. Я була рада, що вас обох не було вдома.
— Люсі…
Вона похапцем його поцілувала, а він просунув руку під її ліфчик і весело пригорнув.
— Я про тебе раніше неправильно думала, — сказала вона. — Мабуть, я завжди про… про це шкодуватиму. Але я ніколи не буду як Надін Кросс. Щось із нею не так.
Ларрі не відповів, але подумав, що Люсі, напевне, має рацію.
Тієї ночі біля «Кінг Суперз» Надін поводилася як божевільна.
— Тут іще одне — коли вона прийшла, вона не називала його Лео. Звала його іншим іменем — Джо.
Він невиразно подивився на неї, а вона завела косарку.
І от, через півгодини після цієї розмови він пив пиво й дивився, як Лео набиває свій м’ячик, який знайшов, коли вони вдвох ходили до Гарольда, де тепер живе Надін. Маленький білий м’ячик уже замастився, але не пом’явся. Пок-пок-пок по асфальту. «М’ячику, м’ячику, скік-скік, що за чудова гра»[117].
Лео (він же тепер Лео, правда?) тоді не захотів заходити у будинок Гарольда.
У будинок, де тепер живе мама Надін.
— Хочеш на риболовлю сходити, малий? — раптом запропонував Ларрі.
— Не треба, — сказав Лео. Звів на Ларрі дивні зеленкуваті, мов морська хвиля, очі. — Містера Елліса знаєш?
— Авжеж.
— Він каже, що ми зможемо пити воду з річки, коли повернеться риба. Без… цього самого… — Він видав звук, схожий на ухкання, і поворушив пальцями перед очима. — Ну, розумієш…
— Без кип’ятіння?
— Так.
Пок-пок-пок.
— Я люблю Діка. І Лорі теж люблю. Вони завжди пригощають. Він усе боїться, що вони не зможуть, але я думаю, що в них усе вийде.