— Як ти заходила? — спитав Ларрі.
— У підвальне віконечко.
Вони обійшли будинок, і Ларрі безуспішно смикав його, а Френ стояла на сторожі.
— Може, ти туди й пролазила, — сказав він. — Але зараз тут замкнено.
— Та ні, воно просто заїдає. Давай-но я.
Але їй так само не вдалося. Колись між її першим походом сюди і цим моментом Гарольд міцно його замкнув.
— Що ж робити? — спитала вона.
— Розіб’ємо.
— Ларрі, він же побачить.
— Ну і хай бачить. Якщо йому немає чого ховати, то подумає, що то діти бавилися, лазили порожніми будинками. У нього ж будинок і правда наче порожній: жалюзі опущені. А якщо має що ховати, то розхвилюється — і так йому й треба. Правильно?
Вона з сумнівом поглянула на нього, але зупиняти не стала. Ларрі зняв сорочку, обгорнув нею руку і розбив вікно. Скло з дзенькотом попадало всередину, і Ларрі намацав ручку.
— Ну ось, — він смикнув її, і вікно від’їхало вбік. Ларрі проскочив і розвернувся, щоб допомогти Френні. — Обережно, дівчинко. Будь ласка, ніяких зривів вагітності в підвалі Гарольда Лодера!
Він узяв її під пахви та обережно поставив на підлогу. Вони роззирнулися по ігровій кімнаті. Набір для гри в крокет стояв, наче мовчазний вартовий. На столі для повітряного хокею валялися шматочки кольорового дроту.
— А це що таке? — сказала Френ, піднявши один із них. — Тут цього раніше не було.
Ларрі знизав плечима.
— Мабуть, Гарольд мишоловку винаходить.
Під столом стояла коробка, і він її дістав. На ній було написано: «ПЕРЕНОСНА РАЦІЯ ДЕЛЮКС — РЕАЛІСТИЧНА, БАТАРЕЙКИ В КОМПЛЕКТ НЕ ВХОДЯТЬ». Ларрі відкрив коробку, але вже й за вагою було зрозуміло, що вона порожня.
— Рацію збирає замість мишоловки, — зауважила Френ.
— Та ні, це не набір. Такі штуки вже готовими продаються. Можливо, він її якось модифікував. На Гарольда це схоже. Пам’ятаєш, як Стю бурчав, який у них прийом поганий, коли вони з Гарольдом і Ральфом ходили шукати матінку Ебіґейл?
Вона кивнула, але ці шматочки дроту чимось усе одно її непокоїли.
Ларрі кинув коробку назад на підлогу і сказав те, що пізніше йому здасться найбільшою помилкою в житті.
— Та нехай, — мовив він. — Ходімо.
Вони піднялися сходами, але цього разу двері нагору були замкнені. Вона глянула на нього, Ларрі знизав плечима.
— Ну, коли вже зайшли… ага?
Френ кивнула.
Ларрі кілька разів штовхнув двері плечем, щоб відчути, де засув, а потім штурхонув з усього маху. Почулося різке металеве клацання — і двері розчахнулися. Ларрі нахилився і підняв вибиту деталь з лінолеуму.
— Можу оце назад вставити — і він ніколи не здогадається. Якщо викрутку знайду.
— Та нащо цей клопіт? Він же вікно побачить.
— І то правда. Але якщо двері будуть у нормальному стані, то він… Чого либишся?
— Звичайно, поставиш назад, обов’язково. Тільки як же ти його з підвалу замкнеш?
Він подумав і сказав:
— Ух ти ж, нема гірше, як хитра баба, — він кинув деталь на кухонний стіл «Форміка». — Ану ж бо, гляньмо під камінь.
Вони пішли в темну вітальню, і Френ відчула, як наростає її тривога. Минулого разу в Надін не було ключа. А цього разу, як повертатиметься, то вже матиме.
А якби вона повернулася, їх би спіймали на місці злочину. Ото був би злий жарт, коли б першою маршальською справою Стю було б заарештувати власну жінку за вламування.
— Воно, так? — спитав Ларрі.
— Так. Постарайся якнайшвидше.
— Але є все одно велика ймовірність, що він поклав його деінде.
Гарольд так і вчинив. Але Надін поклала книгу назад під камінь. Ларрі й Френ про це нічого не знали. І коли Ларрі відсунув неприкріплений камінь, у заглибині під ним лежала книжка, на якій золотом виблискували слова «Головна книга». Обоє подивилися на неї. У кімнаті раптом стало жаркіше, темніше, задушливіше.
— Ну от, — сказав Ларрі, — милуватися будемо чи читати?
— Ти, — сказала Френ. — Я її і в руки не візьму.
Ларрі взяв записник із заглибини й машинально змахнув із нього пил. Став наздогад гортати. Написано було фломастером — із тих, які продавалися під задерикуватою назвою «Гардгед»[119]. Ним Гарольд міг писати дрібними, чіткими літерами — почерком людини надзвичайно сумлінної, можливо, одержимої. Абзаців не було. Береги по лівому і правому краях лишалися крихітні, але постійні, настільки рівні, наче їх провели під лінійку.