На одному було написано: «Поговорити з Ґленом про торгівлю. Чи знає хтось у нас, як починати торгівлю? Дефіцит товарів, так? Чи модифікована ділянка якогось ринку? Навички. Це має бути ключове слово. Що, коли Бред Кічнер вирішить продавати, а не давати безкоштовно? Чи лікар? Як із ним розраховуватися? Гм-м-м».
Інший: «Захист громади — процес двобічний».
Ще інший: «Щоразу, коли ми говоримо про закон і порядок, мені всю ніч сняться страхіття про Шойо. Бачу, як вони помирають. Як Чайлдресс кидає свою вечерю по камері. Закон, закон, що робити з тим чортовим законом? Смертна кара. От іще весела думка. Коли Бред увімкне електрику, через який час хтось почне проситися на електричний стілець?»
Вона відвела погляд від папірців — неохоче. Такою дивовижею було бачити записи, що їх залишив чоловік, який думав виключно письмово (один із її викладачів у коледжі любив казати, що мисленнєвий процес ніколи не може бути повним без висловлювання), але її справу тут було вже завершено. Ніка вдома немає, нікого немає. Затримуватися — це без причини випробовувати долю.
І Надін пішла нагору. Гарольд казав, що, можливо, вони зустрінуться у вітальні. То була велика кімната з товстим пухнастим килимом винного кольору, де чільне місце посідав вільно розташований камін, димар якого кам’яною колоною йшов у стелю. Уся західна стіна була суцільним вікном із величним краєвидом на хмарочоси. У такій кімнаті Надін почувалася помітною як на долоні. Вона знала, що вікна тоновані і зовні видно тільки відображення, як у дзеркалі, але психологічно все одно була наче на видноті. Вона хотіла закінчити швидко.
У південній частині кімнати вона знайшла те, що шукала, — глибоку шафу, в якій Ральф не наводив лад. У глибині висіли пальта, а в далекому кінці за трифутовим[120] шаром лежала мішанина чобіт, рукавиць і вовняних зимових речей.
Вона швидко дістала з торби харчі. Вони слугували тільки камуфляжем, їх було зовсім небагато. Під бляшанками з томатною пастою і сардинами лежала коробка з-під взуття, а в ній — динаміт, приладнаний до рації.
— Якщо в шафу покласти, все одно спрацює? — питала вона. — Чи додаткова стіна пом’якшить вибух?
— Надін, — відказав Гарольд, — якщо ця штука спрацює, а я не маю причин сумніватися, то вона рознесе і будинок, і більшу частину гірки навколо. Постав її де хочеш, щоб до зборів не помітили. Шафа годиться. Додаткова стіна вилетить і перетвориться на шрапнель. Я довіряю тобі, люба. То буде, як у казці про хороброго кравчика: «Коли злий буваю, то сімох убиваю». Тільки цього разу ми маємо справу зі зграєю політичних тарганів.
Надін відсунула чоботи з шарфами і в утворену нору засунула коробку. Засипала її речами й вилізла з шафи. Усе. Готово. І будь що буде.
Вона швидко вийшла з будинку, не озираючись, намагаючись не слухати того голосу, який не бажав смерті, який казав їй повернутись і повисмикувати дроти, які під’єднували рацію до шашок, припинити це, доки воно не звело її з розуму. Бо хіба не божевілля десь попереду — може, на відстані менш ніж двох тижнів? Чи не є воно логічним результатом цього всього?
Вона вкинула торбу в кошик «веспи» і натисла педаль. І поки їхала, голос не змовкав:
«Ти ж не лишиш оце там, правда? Ти не лишиш бомбу там, правда?
У світі, де стільки людей загинуло…»
Вона нахилилася на повороті, майже не бачачи, що діється. В очах стояли сльози і застували світ.
«…єдиний великий гріх — забрати в людини життя».
А тут сім життів. І більше, бо Комітет збирався заслухати повідомлення голів кількох підкомітетів.
Вона зупинилася на розі Бейзлайн-стрит і Бродвею, подумала, що поїде назад, повернеться. Вона вся тремтіла.
І пізніше вона ніколи не зможе точно сказати Гарольдові, що сталося насправді, — і не пробувала навіть. То було передчуття майбутнього жахіття.
Вона відчула, як чорнота застує їй очі.
Ця чорнота опустилася поволі, мов темна завіса, колихаючись під легким вітром. Час від часу порив гойдав завісу сильніше, і з-під неї прозирало трохи денного світла, трохи цього безлюдного перехрестя.