Але завіса затуляла їй очі постійними непроглядно-чорними хвилями, і невдовзі Надін загубилася в ній. Осліпла, оглухла, не відчувала на дотик. Мисляча істота, Я-Надін, плавала в теплому чорному коконі, наче в морській воді, наче в амінотичних водах.
І відчувала, як він прокрадається в неї.
Усередині наростав крик, але вона не мала рота, щоб крикнути.
Проникнення — ентропія.
Вона не знала, що означає ця комбінація слів, знала тільки, що вони — істинні.
Нічого подібного вона ще ніколи в житті не відчувала. Пізніше їй на думку спадало, в яких образах це можна було б описати, і один за одним вона їх відкидала.
Пливеш і раптово посеред теплої води опиняєшся в глибокій, крижаній заглибині.
Зубний лікар вколов новокаїн, вириває зуб. Висмикується з силою, але не боляче. Спльовуєш кров у білу емальовану раковину. У тобі діра, в тобі пробито діру. У неї, де секунду тому була частина тебе, вільно проходить язик.
Дивишся на себе в дзеркало. Довго дивишся. П’ять хвилин, десять, п’ятнадцять. Моргати нечесно. Із суто розумовим жахом спостерігаєш, як змінюється твоє лице, мов у Лона Чейні молодшого[121] в кіно про перевертня. Ти сама собі незнайома, перед тобою твій смаглявий двійник, психотична упириця з блідою шкірою та риб’ячими очима.
Але то було не одне, не інше — жодне вповні, але подібне до всіх них.
Темний чоловік увійшов у неї — і він був холодний.
——
Коли Надін розплющила очі, першою її думкою було: «Я в пеклі!»
Пекло було світлим, противагою темному чоловікові. Її очам відкрилася біла, кольору слонової кістки порожнеча. Біле-біле-біле. То було біле інферно, і воно було всюди.
Вона дивилася на біле (вдивлятися було неможливо) — зачаровано, зболено, кілька хвилин, доки відчула під собою сидіння «веспи» і виник інший колір — зелений — на периферії її зору.
Вона різко витягла погляд із порожнечі. Подивилася навколо. Розтулені губи тремтіли; очі затуманені, розфокусовані жахом. Усередині неї побував темний чоловік, Флеґґ побував у ній і, прийшовши, відкинув її від вікон усіх її п’ятьох чуттів, від схованок реальності. Він вів її, немов машину.
І привів… куди ж?
Вона подивилася на біле і побачила величезний білий екран автокінотеатру на тлі білого дощового літнього неба. Озирнулася, побачила закусочну. Вона була пофарбована в яскравий, м’ясний рожевий колір. На ній через весь фасад було написано:
«ЛАСКАВО ПРОСИМО В “ГОЛІДЕЙ ТВІН”! РОЗВАЖТЕСЬ ПРОСТО НЕБА СЬОГОДНІ!»
Темрява накрила її на перехресті Бейзлайн-стрит і Бродвею. Тепер вона була аж на Двадцять Восьмій вулиці, майже за межею міста… на дорозі до Лонгмонта, так?
Вона ще відчувала його післясмак, якийсь слід у далеких закутках душі, немов холодний слиз на підлозі.
Її оточували стовпи, сталеві стовпи, наче вартові, стояли навколо: кожен заввишки п’ять футів[122], на кожному пара колонок від автокінотеатру.
Унизу лежав гравій, але крізь нього вже проросли трава й кульбабки. Вона подумала, що «Голідей Твін» від середини червня мав не надто багато клієнтів. Можна сказати, то був мертвий сезон для індустрії розваг.
— Чому я тут? — прошепотіла вона.
Вона просто розмовляла з собою, не чекаючи відповіді. Тож коли вона її почула, з її горла вирвався крик жаху.
Раптом з усіх стовпів одночасно попадали колонки на зарослий гравій. Попадали з гучним, підсиленим «ГУП!» — так на гравій падає мертве тіло.
— НАДІН! — гаркнули колонки, і то був його голос, і як страшно вона закричала, почувши це! Схопилася за голову, затулила долонями вуха, але годі було сховатися від велетенського голосу, сповненого страхітливої радості й жахливо-веселої жаги.
— НАДІН, НАДІН, О ЯК Я ЛЮБЛЮ КОХАТИ НАДІН, МОЮ ЛАПОЧКУ, МОЮ КРАСУНЮ…
— Припини! — крикнула вона у відповідь, напруживши зв’язки на повну силу, але її голос усе одно малів поряд із тим велетенським ревом. І на мить голос дійсно змовк. Запала тиша. Колонки дивилися на неї із землі складчастими очима гігантських комах.
Надін поволі прибрала долоні з вух.
«Ти просто збожеволіла, — заспокоювала вона себе. — Ото і все. Напружене чекання… забави з Гарольдом… урешті, встановлена вибухівка… усе це тебе врешті штовхнуло за межу, люба моя, ти з’їхала з глузду. Може, так воно й краще».
Але вона не була божевільна і розуміла це.
То було гірше за божевілля.
Немовби на підтвердження цього, з колонок залунав рішучий, а водночас майже пихатий голос — так директор через шкільний гучномовець дорікає школярам за якусь штуку.
121
Lon Chaney Jr. (1883–1930) — актор німого кіно, відомий талантом змінювати свою зовнішність до невпізнання.