— Зараз?
— Коли стемніє. До того переховаємось і знайдемо спорядження, що знадобиться в дорозі.
— На захід?
— Ще ні. Почекаймо до завтрашнього вечора.
— Мабуть, я більше не хочу… — прошепотів Гарольд. Він і далі дивився на її волосся.
Вона поклала на своє волосся його руку.
— Уже пізно, Гарольде, — мовила вона.
Розділ 58
Френ і Ларрі сиділи на кухні вдома у Стю і Френ, попиваючи каву. Унизу Лео бринькав на гітарі, яку Ларрі допоміг йому вибрати в крамниці «Ерлі Саундс». То був чудовий «Ґібсон» за шістсот баксів вишневого кольору, полірований вручну. Потім, подумавши, він дістав хлопцеві магнітофон на батарейках і з десяток фолькових та блюзових альбомів. Зараз поряд сиділа Люсі, і до них долинало дивовижно гарне наслідування «Блюзу повені» Дейва ван Ронка[124]:
Крізь арку між кухнею і вітальнею Френ та Ларрі було видно Стю, який сидів у своєму улюбленому кріслі з книжкою Гарольда на колінах. Він так сидів ще від четвертої вечора. Була вже дев’ята, геть стемніло. Від вечері він відмовився. Френні дивилася, як він перегорнув чергову сторінку.
Унизу Лео закінчив свій блюз і стало тихо.
— Гарно грає, правда? — спитала Френ.
— Я так гарно, певне, ніколи й не зможу, — промовив Ларрі. Випив трохи кави.
Знизу раптом залунав знайомий рубаний ритм, рука швидко пробігла ладами до не зовсім стандартної блюзової послідовності — Ларрі так і завмер із чашкою в руці. А потім залунав голос Лео — тихий, довірчий, — додався до повільного, сильного ритму.
Ларрі пролив каву.
— Опа! — сказала Френ і встала взяти ганчірку.
— Я приберу, — сказав він. — Не в лад у мене вийшло.
— Ні, сиди, — вона швидко витерла пляму ганчіркою. — А я цю пісню пам’ятаю. Була популярна саме перед грипом. Мабуть, у центрі сингл добув.
— Та, мабуть.
— А як його звали? Співака?
— Та не пам’ятаю, — сказав Ларрі. — Попса — вона приходить і йде.
— Так, але тут щось знайоме, — сказала вона, викручуючи ганчірку над раковиною. — Цікаво, як деякі пісні все на язику крутяться, правда?
— Так, — сказав Ларрі.
Стю з тихим хлопком закрив книжку — і Ларрі аж полегшало, коли він побачив, як Стю заходить на кухню. Очі Ларрі спочатку ковзнули до пістолета на поясі. Стю носив його, відколи був обраний маршалом, і багато жартував щодо того, як би собі ногу не прострелити. Френ ці жарти не видавалися такими вже кумедними.
— Ну що? — спитав Ларрі.
У Стю було дуже стурбоване обличчя. Він поклав записник на стіл і сів. Френ почала наливати йому каву, але він похитав головою і зупинив її руку.
— Ні, дякую, люба, — він подивився на Ларрі відсутнім, розсіяним поглядом. — Усе прочитав, тепер голова болить як чортяка. Не звик по стільки читати. Остання книжка, яку я за одним разом прочитав, була про кролів. «Вотершипський пагорб». Племінникові купив і просто зачитався…
На мить він замовк, замислився.
— Я читав теж, — сказав Ларрі. — Класна книжка.
— То там жили собі кролики, — переказував Стю, — і все в них було кльово. Повиростали великі, вгодовані і завжди мешкали на одному й тому самому місці. Щось сталося незрозуміле, але ніхто з кролів не знав, що не так. Наче й знати не хотіли. Тільки… тільки… там, цей, був фермер…
Ларрі продовжив.
— Він не займав того місця, де кролики жили, щоб можна було коли заманеться там кроля зловити в суп. Чи, може, на продаж. Одне слово, він ніби мав свою маленьку кролячу ферму.
— Так. І там був один кролик, Срібний, і він там вірші складав про блискучий дріт — про сильце, яким їх ловив фермер, щось таке. Яким фермер їх ловив і душив. Срібний про таке вірші складав, — він похитав головою: повільно, втомлено, скептично. — Оце його мені Гарольд нагадує — кроля Срібного.
— Гарольд хворий, — сказала Френ.
— Так, — Стю закурив. — І небезпечний.
— Що ж нам робити? Заарештувати його?
Стю постукав по книзі.
— Він і Кросс планують учинити щось таке, від чого їх радо зустрінуть на заході. Тільки тут не сказано, що саме.
124
«Backwater Blues» — пісня, яку пов’язують із повенями на Міссісіпі, джазовий стандарт.