— Френні, ти про що?
— Смерть! — закричала вона на нього. — Я говорю про смерть, а НІК ДОСІ ТАМ!
——
Він відкинув оберемок шарфів та рукавиць і щось намацав. Коробка з-під взуття. Він схопив її, і тут, як страшна некромантія, звідти почувся голос Гарольда Лодера.
——
— Що з Ніком? — кричав Стю, схопивши її за плечі.
— Його треба вивести, Стю, там щось зараз буде, щось жахливе…
Ел Банделл закричав:
— Що там у біса робиться, Стюарте?
— Не знаю, — сказав Стю.
— Стю, будь ласка, нам треба вивести звідти Ніка! — закричала Френ.
І тут будинок за ними вибухнув.
——
Він тримав кнопку «передавати», і фонові перешкоди зникли, їх заступила гладенька, темна тиша. Порожнеча, що чекає, аби її заповнили. Гарольд сидів, схрестивши ноги, на столі для пікніка, збираючись із духом.
Тоді він підняв руку і виткнув із кулака один палець, і в той момент був схожий на Бейба Рута[127], старого і майже готового залишити бейсбол, який показує те місце, звідки виконав свій славетний гоум-ран, спеціально для всіх язикатих і чорноротих на стадіоні «Ріґлі-філд», затикаючи їм пельку раз і назавжди.
Твердо, але неголосно він сказав у рацію:
— Це говорить Гарольд Емері Лодер. Я роблю це зі своєї власної волі.
«Це говорить» відгукнулося блакитною іскрою. Язик полум’я злетів угору на словах «Гарольд Емері Лодер». На словах «Я роблю це…» до їхніх вух докотився тихий, глухий удар — немов феєрверк вибухнув у бляшанці, а коли він промовив: «зі своєї власної волі» і викинув рацію, яка вже зробила свою справу, біля підніжжя гори Флеґстафф розквітла вогненна троянда.
— Починаю, вас зрозумів, прийом і кінець зв’язку, — тихо промовив Гарольд.
Надін учепилася в нього, як Френні — в Стю лише за кілька секунд до того.
— Треба бути певними. Що ми їх дістали.
Гарольд подивився на неї, потім показав на троянду руйнування, що розквітла під ними.
— Ти думаєш, після такого там хтось лишиться живий?
— Н-не зн-наю, Гарольде, я… — Надін поволі розвернулася, схопилася за живіт, її знудило. То був глибокий, довгий, болісний звук. Гарольд із легкою зневагою спостерігав за нею.
Нарешті вона розвернулася до нього, задихана, бліда, витираючи рота серветкою. Ретельно витираючи.
— І що тепер?
— Тепер, мабуть, треба на захід, — сказав Гарольд. — Хіба що ти плануєш спуститись і перевірити, які там у них настрої…
Надін здригнулася.
Гарольд зіскочив зі столу, і в його затерплі ноги немов увігнали тисячі голок. Відсидів.
— Гарольде… — вона намагалася торкнутися його, але він відсахнувся. Не озираючись, почав згортати намет.
— Я думала, ми до завтра почекаємо, — почала вона боязко.
— Аякже, — вишкірився він. — Щоб десять-двадцять із них надумали сісти на байки й піти нас шукати. Ти бачила, що зробили з Муссоліні?
Надін здригнулася. Гарольд згортав намет і міцно зв’язував кілки.
— І не торкаємось одне одного. Усе. Флеґґ отримав, що хотів. Ми знищили їхній Комітет Вільної зони. Змили їх у параші. Може, вони й повернуть електрику, але з ними як із функціональною групою покінчено. Він дасть мені таку жінку, порівняно з якою ти — мішок із картоплею, Надін. А ти… тобі буде він. Ото щастя, так? Тільки коли б я був у твоїй шкурі, то тремтів би сильно.
— Гарольде… будь ласка… — їй було погано, вона плакала. Він бачив у тьмяному світлі пожежі її обличчя, і йому стало її шкода. Він гнав цей жаль із серця, як чужого п’яницю женуть із затишної таверни за містом, де всі всіх знають. Незворотний факт убивства тепер у її серці назавжди — і це хворобливим світлом світилося в її очах. Але що з того? У його серці воно теж. І в ньому, і на ньому — як важкий камінь.
— Звикай, — брутально сказав Гарольд. Закинув намет на мотоцикл і почав його прив’язувати. — Для них унизу там усе скінчилось, і для нас, і для всіх, хто загинув в епідемію. Бог пішов на риболовлю, і його ще довго не буде. Геть темно. Зараз за кермом темний чоловік. Він. Тому звикай.
З її горла вирвався чи то стогін, чи то крик.
— Давай-но, Надін. Дві хвилини тому конкурс краси скінчився. Допоможи цю фігню спакувати. Я хочу проїхати сто миль, доки сонце встане.
За мить вона відвела погляд від хаосу, що тривав унизу і здавався на такій відстані зовсім дрібним, і допомогла спакувати решту приладдя в торби на сідлах і свій дротяний кошик. Через п’ятнадцять хвилин вони залишили троянду вогню позаду і їхали в прохолодну, вітряну темряву на захід.