— Бог послав чудових страв — поїмо, що Він нам дав, — промовила Френ. Він сів біля неї, взяв сендвіч і трохи салату. Їсти йому не хотілося. Душа боліла. Але він їв.
Коли обоє символічно з’їли по сендвічу і більшу частину салату — свіжа зеленина чудово смакувала, — а також по маленькому шматочку пирога, Френні спитала:
— Коли ти вирушаєш?
— Опівдні, — сказав він. Закурив, ховаючи вогник між долонь.
— А скільки часу вам треба, щоб дійти туди?
Стю знизав плечима.
— Пішки? Не знаю. Ґлен уже не молодий. Та й Ральф, коли на те, теж. Якщо ми зможемо проходити по тридцять миль[134] на день, то, може, до першого жовтня дійдемо.
— А якщо в горах рано піде сніг? Чи в Юті?
Він знизав плечима, не зводячи з неї очей.
— Ще налити? — спитала вона.
— Ні. У мене від нього печія. Завжди так було.
Френ налила собі ще келих і випила.
— А вона справді від Бога говорила, Стю? Правда?
— Френні, я просто не знаю.
— Вона нам снилась і була такою. Це все частина якоїсь дурної гри, ти це розумієш, Стюарте? Ти книгу Йова читав?
— Та я ніколи сильно в Біблію не вчитувався, мабуть.
— А моя мама — навпаки. Вона вважала, що мені і моєму братові Фреду слід мати певні релігійні знання. Чому — ніколи не казала. Наскільки я знаю, мені це допомогло лише тим, що я завжди знала питання з Біблії в грі «Джеопарді»[135]. Пам’ятаєш, по телевізору йшла, Стю?
Він злегка всміхнувся і процитував.
— А ось і я — ваш ведучий Алекс Требек!
— Оця сама гра. Там усе навпаки. Відповідь дають, а ти їм маєш сказати питання. Коли йшлося про Біблію, я знала всі питання. Щодо Йова Бог із дияволом заклалися. Диявол сказав: «Ну звісно, поклоняється він Тобі. Він у Тебе взагалі як сир у маслі катається. Але якщо Ти будеш достатньо довго гидити йому в лице, то він Тебе зречеться». Ну й Бог побився з ним об заклад. І виграв, — Френ мляво всміхнулася. — Бог завжди виграє. Мабуть, Він за «Бостон Селтікс»[136] уболіває…
— Може, то і який-небудь заклад, — сказав Стю. — Але на кону їхні життя — всіх тих, унизу. І отого, хто в тобі сидить, теж. Як ти його звеш? Бебі?
— Вона навіть щодо нього нічого не обіцяла! — сказала Френ. — От коли б вона зробила це… тільки це… то мені було б бодай трохи легше тебе відпустити.
Стю нічого не зміг придумати у відповідь.
— Ну що ж, уже до полудня йде, — сказала Френ. — Допоможеш зібрати все, Стюарте?
Недоїдений обід повернувся в кошик разом зі скатертиною та рештою вина. Стю подивився на те місце, де вони щойно їли, і подумав, що тут не лишилося майже жодного сліду, хіба кілька крихт… і їх скоро підберуть птахи. Коли він озирнувся, то побачив, що Френні дивиться на нього і безслізно ридає.
Він підійшов до неї.
— Та все нормально. Це вагітність. Весь час очі на мокрому місці. Здається, я нічого тут не можу вдіяти.
— Та все гаразд.
— Стю, покохайся зі мною.
— Тут? Зараз?
Вона кивнула і злегка всміхнулася.
— Усе буде добре. Якщо перевіримо, щоб колючок не було.
Вони знову розстелили скатертину.
——
Біля підніжжя на Бейзлайн-роуд вона вмовила його зупинитися біля будинку, де кілька днів тому мешкали Ральф і Нік. Усю задню частину будинку відірвало вибухом. Задній двір був завалений сміттям. У пошарпаному живоплоті застряг розбитий електронний годинник. Поряд валявся диван, який накрив Френні. На задніх сходах лишилася калюжа засохлої крові. Френ уважно подивилася на неї.
— Це кров Ніка? — спитала вона. — Може таке бути?
— Френні, в чому річ? — збентежено спитав Стю.
— Так?
— Та Боже мій, не знаю. Мабуть.
— Поклади на неї руку, Стю.
— Френні, ти з глузду з’їхала?
Зморшка прорізала її чоло, та сама «бганка-забаганка», яку він уперше помітив ще в Нью-Гемпширі.
— Поклади на неї руку!
Стю неохоче поклав руку на пляму. Він не знав, чи Нікові належала та кров (і, власне, вважав, що, ймовірно, не йому), але від такого жесту йому стало лячно, мурашки побігли поза шкірою.
— Поклянися, що повернешся!
Сходинка була якась аж надто тепла, і йому хотілося прибрати руку.
— Френ, ну як же я…
— Бог тут усе впорати не може! — засичала вона на нього. — Абсолютно все — ні. Поклянися, Стю, поклянися!
— Френні, клянуся, що постараюся!
— Гадаю, це досить добре, так?
— Нам зараз до Ларрі треба.
— Знаю, — але вона все одно тримала його, навіть ще міцніше. — Скажи, що мене кохаєш.