Біля Роулінза він відчув, що з нього годі. Завернув на північний захід, на трасу I-287, проїхав Великим континентальним вододілом і за два дні отаборився в північно-західному куточку Вайомінгу, на схід від національного парку Єллоустон. У цих краях дороги були практично порожні. Переїзд Вайомінгом і східним Айдахо був подібний до страшного сну. Судді ніколи не спадало на думку, наскільки міцно відчуття смерті може всістися на такій порожній землі, та й у його власній душі. А воно було — зловісна тиша під оцим велетенським західним небом, де колись бродили олені й «віннебаґо»[139]. У цих стовпах телефонних ліній, що впали і ніхто їх не лагодив; у цій холодній, вичікувальній тиші містечок, якими він гнав свій «скаут»: Ламонт, Мадді-Ґеп, Джеффрі-Сіті, Лендер, Кроугарт…
Йому ставало дедалі самотніше в міру усвідомлення цієї порожнечі, цього відчуття смерті. Він дедалі сильніше схилявся до думки, що більше ніколи не побачить Вільної зони Боулдера і людей, які там живуть: Френні, Люсі, юного Лодера, Ніка Андроса. Тепер, думав він, я вже знаю, що відчував Каїн, коли Бог вигнав його в землю Нод.
Тільки та земля розташовувалася на схід від Едему.
А Суддя тепер був на заході.
Найдужче він відчув це, коли перетинав кордон між Вайомінгом і Айдахо. До Айдахо він в’їхав крізь перевал Тарґі й зупинився край дороги підобідати. Не було чути ані звуку, крім невеселого шуму високої води в поблизькому потоці й химерного, прикрого рипіння, яке нагадало йому незмазані дверні петлі. Угорі синє небо бралося баранцями, подібними до риб’ячої луски. Насувалася мокра погода, а з нею й артрит. Останнім часом його артрит поводився на диво чемно, незважаючи на фізичні навантаження та довгі години за кермом і…
…та що ж це так рипить?
Коли він доїв, то витяг із машини свою гвинтівку «ґаранд» і пішов до пікнікової зони понад потоком — за привітнішої погоди тут було б приємно попоїсти. Тут ріс маленький гайок, а в ньому видніло кілька столів. А на одному дереві, майже торкаючись черевиками землі, висів чоловік із гротескно закинутою назад головою — плоть із його кісток майже повністю склювали птахи. Той рипучий звук видавала мотузка, що ковзала туди-сюди гіллякою, до якої була прив’язана. Зашморг уже майже перетерся.
Отак він і дізнався, що прибув на захід.
Надвечір того дня, близько четвертої, перші, невпевнені краплі дощу вдарилися в лобове скло «скаута». І відтоді дощ не припинявся.
За два дні він доїхав до Б’ютт-Сіті, і пальці й коліна в нього так розболілися, що він зупинився там на цілий день, заліг у кімнаті тамтешнього мотелю.
Лежачи на ліжку у велетенській тиші, обмотавши руки й коліна рушниками, читаючи «Закон і класи суспільства» Лепхема, Суддя Фарріс мав дуже чудернацький вигляд — щось середнє між Старим моряком із поеми Кольріджа і солдатом часів Війни за незалежність, який пережив зиму в таборі «Веллі-Фордж»[140].
Як слід затарившись бренді та аспірином, він рушив далі, терпляче вишукуючи другорядні шляхи, вмикаючи повний привід на своєму «скауті» й торуючи грязький шлях навколо розбитих машин частіше, ніж удаючись до буксиру, коли мав змогу, щоб не змушувати себе зайвий раз згинатися й нахилятися. Не завжди це було можливо. 5 вересня, два дні тому, наближаючись до гір Семен-Рівер, він був змушений причепитися до великої машини «Континентальної телефонної корпорації» і тягти її назад півтори милі, доки дорога пішла вниз і він зміг скинути цю неоковирну байду в річку без назви.
Пізно ввечері 4 вересня, за день до телефонної машини і за три до того, як Боббі помітив, як він промчав через Копперфілд, він зупинився в Нью-Мідоус, де сталася страшнувата річ. Він під’їхав до мотелю «Ренчгенд», узяв на рецепції ключ від одного з номерів, виявив бонус — обігрівач на акумуляторах — і поставив його в ногах ліжка. Уперше за цей тиждень темрява застала його дійсно в теплі й затишку. Обігрівач сильно, приємно грів. Суддя роздягнувся до білизни, підклав під спину подушку і став читати про справу, коли неосвічену чорну жінку з Брікстона, штат Міссісіпі, засудили до десятьох років ув’язнення за банальну крадіжку в крамниці. Помічник окружного прокурора, який вів суд, і троє з присяжних були чорні, і Лепхем, як видавалося, відзначав, що…
140
Військовий табір, розташований у 27 км на північний схід від Філадельфії, де взимку 1777–1778 рр. багато солдатів загинуло від голоду, холоду і хвороб.