Їсти йому перехотілося.
Він рушив далі. За кілька днів у чверть на першу дня, уже в Ореґоні, їдучи на захід від траси 86, він промчав крізь містечко Копперфілд, навіть не глянувши на дешеву крамничку, з якої його провів поглядом Боббі Террі, роззявивши рота від здивування. «Ґаранд» лежав поряд на сидінні, запобіжник було знято, поряд — коробка з набоями. Суддя вирішив стріляти в будь-яку ворону, яка трапиться на очі.
Просто на загальних засадах.
——
— Та швидше! Ти що, блять, швидше не можеш?!
— Та від’їбись ти, Боббі Террі. Те, що ти сам усе проспав, — не причина мене ганяти.
Дейв Робертс був за кермом «вілліс інтернешнл», який стояв припаркований носом до дороги коло крамниці. На той час, коли Боббі Террі підняв Дейва і змусив його вдягтися, старигань на «скауті» вже випередив їх на десять хвилин. Дощ поливав як із відра, і видимість була погана. Боббі Террі тримав на колінах «вінчестер». За поясом у нього був «кольт» сорок п’ятого калібру.
Дейв, на якому були ковбойські чоботи, джинси й жовтий макінтош на голе пузо, косо глянув на нього.
— Будеш так на гачок тиснути — дірку в дверях зробиш, Боббі Террі.
— Та тільки дожени його, — сказав Боббі Террі. І пробурмотів до себе: — Живіт. У живіт йому стріляти. Щоб голову не попсувати. Точно.
— Припини балакати сам із собою. Хто сам із собою говорить — той сам собі й дрочить. Ось що я думаю.
— Де ж він? — спитав Боббі Террі.
— Та зловимо його. Якщо він тобі не наснився. А якщо примарився — я б тобі не позаздрив…
— Ні. То був той самий «скаут». А що, як він заверне кудись?
— Куди заверне? — спитав Дейв. — Тут до міжштатного шосе самі ґрунтові дороги. Він на жодну не заверне, бо зав’язне по самі вікна зі своїм повним приводом. Не колотись, Боббі Террі.
Боббі Террі жалюгідним голосом промовив:
— Та не можу я… Я все собі думаю, як воно, коли тебе в пустелі на телефонному стовпі вішають…
— Та замовкни ти!.. І отуди глянь — ба? Ми вже в нього на хвості, їй-богу!
Перед ними була ДТП місячної давнини: лобове зіткнення «шевроле» і великого важкого «б’юїка». Вони лежали під дощем, загородивши всю дорогу, немов іржаві кістки мастодонтів. Праворуч від них на узбіччі пролягли глибокі колії.
— Це він, — сказав Дейв. — Цим слідам хвилин п’ять, не більше.
Він крутнув кермо, обминаючи машини, і вони застрибали узбіччям. Дейв виїхав назад на дорогу, де до нього був Суддя, і обидва побачили грязьку «ялинку» — слід протекторів «скаута» на асфальті.
А на верхівці наступного пагорба помітили й «скаут», який милях у двох від них пірнав у долину.
— Йо-хо-хо! — вигукнув Дейв Робертс. — Ідемо ва-банк!
Він втиснув педаль акселератора в підлогу, і «вілліс» набрав шістдесят миль[144] на годину. Лобове скло стало сріблястим від непроглядної зливи, з якою не могли впоратися склоочисники. На пагорбі попереду вони знову побачили «скаут» — уже ближче. Дейв смикнув вимикач фар і став прикручувати ногою світло. За мить фари «скаута» блимнули у відповідь.
— Добре, — сказав Дейв. — Поводимося дружньо. Хай з машини вийде. А ти дивись не просри, Боббі Террі. Якщо все впораємо як слід, буде нам по «люксу» в «Ґранд-готелі» у Веґасі. Проїбеш — і нам сраку просмалять. Так що не проїби. Зроби, щоб він вийшов.
— Боже ж ти мій, чого ми не їдемо через Робінетт! — занив Боббі Террі.
Він не спускав рук із «вінчестера».
Дейв смикнув його за руку.
— І не здумай оце виносити!
— Але…
— Замовкни! І всміхайся, щоб ти здох!
Боббі Террі почав усміхатися. Вийшло схоже на усмішку клоуна з механічного іграшкового будиночка.
— От невдалий! — гаркнув на нього Дейв. — Я зроблю. А ти в машині сиди!
Вони порівнялися зі «скаутом», який стояв двома колесами на асфальті й двома — на землі. Посміхаючись, Дейв виліз із машини. Руки він заклав у кишені жовтого макінтоша. У лівій у нього лежав поліцейський револьвер 38-го калібру.
Суддя обережно виліз зі свого «скаута». На ньому теж був жовтий дощовик. Ішов він обережно, несучи себе, як кришталеву вазу. Артрит накинувся на нього, мов зграя тигрів. У лівій руці в нього був «ґаранд».
— Слухайте, ви ж не будете в мене з цього стріляти, правда? — з дружньою усмішкою промовив чоловік із «вілліса».