Дейна розвернулася й подивилася на Дженні.
— А що, по-твоєму, сонце, я тут роблю? Чому, по-твоєму, вони там учаться на реактивних літаках літати в Індіан-Спрінгс? А отими бомбами — ними Флеґґ що, зібрався в тирі на ярмарку ляльку для дівчинки виграти?
Дженні міцно стисла губи.
— То не моя справа.
— Що, і не твоя справа буде, коли він тими літаками полетить за Скелясті й розбомбить усіх, хто там живе?
— Сподіваюся, так і зроблять. Тут або ми — або ви, він так каже. А я йому вірю.
— І Гітлеру теж вірили. Та й не так уже ви йому вірите — ви просто так боїтеся його, що себе не тямите.
— Одягайся, Дейно.
Дейна натягла широкі брюки, застібнула їх на ґудзик, на блискавку. Потім приклала руку до рота, затискаючи його.
— Я… я, зараз, мабуть… О Боже!
І, згрібши в оберемок блузку з довгим рукавом, побігла у ванну й замкнулася там. Тоді почала видавати гучні звуки, вдаючи блювоту.
— Відкрий, Дейно! Відкрий, бо замок відстрелю!
— Мені погано… — Дейна знову вдала напад блювоти. Ставши навшпиньки, вона потяглася на верх шафи з ліками, дякуючи Богу, що лишила свій ніж і капсулу з пружиною там, і вимолюючи собі ще двадцять секунд…
Вона причепила ніж. Тепер у спальні залунали інші голоси.
Лівою рукою вона ввімкнула воду.
— Та хвилинку ж, чорт, мені погано!
Але хвилинку вони чекати не стали. Хтось шарахнув у двері ногою, і вони здригнулися. Дейна заклацнула свій ніж. Він смертельною стрілою лежав уздовж руки. З відчайдушною швидкістю вона накинула блузку й застібнула рукави. Умила рот. Спустила воду в унітазі.
Знов удар у двері. Дейна повернула ручку — і вони всі ввалились у ванну: Ллойд із дикими очима, Дженні, яка опустила пістолет за спинами Кена Демотта й Козирного Туза.
— Я блювала, — холодно пояснила Дейна. — Що, шкодуєте, що не бачили?
Ллойд схопив її за плече й кинув у спальню.
— Треба було тобі шию зламати, пизда!
— Що, хазяїна слухаємося? — вона застібала блузку, міряючи їх палючим поглядом. — Він ваш бог собачий, так? Цілуйте його в сраку і кланяйтеся йому.
— Ти краще помовч, — буркнув Вітні. — Собі ж гірше зробиш.
Вона подивилася на Дженні, ніяк не розуміючи, як ця дівчинка з веселою лайкою і щирою усмішкою могла перетворитися на таку нічну істоту з порожнім обличчям.
— Ви що, не бачите, що він хоче все почати заново? — відчайдушно спитала їх Дейна. — Убивства, розстріли… епідемії?
— Він — найбільший і найсильніший, — якось дивно-ласкаво промовив Вітні.
— Він вас зітре з лиця землі.
— Годі балачок, — сказав Ллойд. — Ходімо.
Вони спробували взяти її під руки, але вона відступила, обхопивши себе руками, і похитала головою.
— Я так піду, — сказала Дейна.
——
Казино було покинуте, якщо не рахувати кількох людей, що з гвинтівками стояли й сиділи під дверима. Здавалося, вони всі знайшли щось цікаве на стінах, на стелі, на порожніх гральних столах, коли приїхав ліфт із групою Ллойда, яка оточувала Дейну.
Її провели до воріт у кінці ряду віконець каси. Ллойд відімкнув їх маленьким ключиком, і всі увійшли. Дейну швидко прогнали крізь місце, схоже на банк: там стояли лічильні машини, кошики, повні паперових стрічок, банки гумок і скріпок. Монітори, зараз сірі й порожні. Висунуті шухляди, де була готівка. З деяких на плитку повивалювалися гроші. Здебільшого купюри по п’ятдесят і сто доларів.
У глибині цієї касової зони Вітні відімкнув ще одні двері, і Дейна опинилась у вистеленому килимами коридорі порожньої приймальні. Місце було оздоблене зі смаком. Білий стіл вільної форми для секретарки, яка мала гарний смак і загинула кілька місяців тому, відкашлюючи велетенські зелені згустки слизу. На стіні картина — здається, репродукція Клее. Пухнастий килим теплого світло-коричневого кольору. Передпокій влади.
Страх почав просочуватись у всі закутки її тіла, сковуючи рухи, створюючи відчуття незграбності. Ллойд нахилився над столом і клацнув тумблером. Дейна помітила, що він починає вкриватися потом.
— Ми її привели, Р. Ф.
Дейна відчула, що до горла їй підступає істеричний сміх, і вона не мала сил його зупинити — та й особливо не намагалася. «Р. Ф.! Р. Ф.! Яка краса! Готовий, коли скажете, С. Б.![148]»
Вона розсміялась, і раптом Дженні дала їй ляпаса.
— Цить! — прошипіла вона. — Ти не знаєш, що на тебе чекає!
— Про себе я знаю, — подивилася на неї Дейна. — Це ви всі про себе не знаєте.
З інтеркома почувся голос — теплий, веселий, задоволений.
148
Алюзія на історію, яка сталася з голлівудським режисером С. Б. Деміллем. Під час зйомок масштабної батальної сцени, яку можливо було зняти лише один раз, у долині між кількох пагорбів режисер поставив у різних місцях чотири камери, щоб зйомка гарантовано вдалася. Після сигналу тисячі статистів кинулися в атаку, загриміли постріли гармат і гвинтівок, здійнялася курява й дим… Як виявилося після того, три камери з різних причин відмовили й не спрацювали. Режисер в останній надії схопив мегафон і крикнув до четвертого оператора, який був розташований найвище, аби зняти загальний план: «Агов, а в тебе як?» — і почув у відповідь: «Готовий, коли скажете, С. Б.!»