— Добре.
— Так, — милостиво всміхнувся Флеґґ.
Трусячись, не в силах нічого сказати, ледь не стогнучи від жаху, Ллойд намагався підняти ту громіздку річ із підлоги. Знизу вона була липка. Вона вигнулася в його руках, висковзнула і знову впала на підлогу. Ллойд із жахом кинув погляд на Флеґґа, а той так і сидів у позі напівлотоса, дивлячись удалину.
Ллойд знову схопив те, що вимагалося, притис до себе і, хитаючись, побрів до дверей.
— Ллойде!
Він зупинився й озирнувся. Тихо застогнав. Флеґґ і далі сидів у позі напівлотоса, але тепер уже висів над столом дюймах у десяти[150], і далі безтурботно дивлячись на нього через весь кабінет.
— Щ-щ-що?
— Ти ще маєш той ключ, що я тобі дав у Фініксі?
— Так.
— Тримай напохваті. Наближається час.
— Д-добре.
Ллойд почекав, але Флеґґ більше нічого не сказав. Він висів у пітьмі — запаморочливий трюк індійського факіра, — дивився вдалину, тихо посміхався.
Ллойд швидко вийшов — як завжди, радий, що життя й розум залишилися при ньому.
——
Того дня у Веґасі було тихо. Ллойд повернувся десь о другій дня, тхнучи бензином. Здіймався вітер, і о п’ятій він уже носився всім Стрипом, тужно завиваючи між готелів. Пальми, які почали помирати, коли в місті в липні — серпні не було води, лопотіли проти неба, немов подерті бойові знамена. Хмари химерної форми летіли небом.
У барі «Левеня» сиділи Вітні Горґан і Кен Демотт, пили пиво з пляшок і їли сендвічі з яйцем. Три бабусі — їх усі прозивали «сестрами-дивачками» — тримали за містом курей, і, здавалося, мешканцям міста яйця не набридали. Нижче від того місця, де сиділи Вітні з Кеном, у казино малий Дінні Маккарті радісно повзав одним із гральних столів, заставленим пластмасовими солдатиками.
— От лянь на того децла, — ніжно промовив Кен. — Мене хтось питав, чи я його годину погляджу. Та я б із ним тиждень сидів. Боже, якби то був мій син! У мене жінка тільки одну дитину народила — і ту на два місяці раніше. На третій день мале в інкубаторі померло.
Увійшов Ллойд, вони на нього озирнулися.
— Здоров, Дінні! — крикнув Ллойд.
— Йойд! Йойд! — закричав Дінні. Він підбіг до краю столу, зіскочив і помчав до нього. Ллойд підхопив його на руки, погойдав і міцно пригорнув.
— Маєш трохи поцілунків для Ллойда?
Дінні гучно його розцілував.
— А в мене дещо є для тебе, — сказав Ллойд і витяг із нагрудної кишені жменю «Поцілунків Херші», загорнутих у фольгу.
Дінні радісно зарепетував і притис цукерки до грудей.
— Йойде!
— Що, Дінні?
— А цьо ти пахнес, як бензинова тьюба?
Ллойд посміхнувся.
— Та сміття палив, зайцю. Ходи пограйся. Хто тобі зараз за маму?
— Анджеліна, — у Дінні це прозвучало як «Анжиїна». — А потім знову Бонні. Я люблю Бонні. Та й Анджеліну теж.
— Не кажи їй, що Ллойд дав тобі цукерок. А то Анджеліна дасть Ллойду по попі.
Дінні пообіцяв не казати і зі сміхом побіг, уявляючи, як Анджеліна дає Ллойду по попі. За хвилину чи дві він уже сидів на лінії «don’t come» грального столу[151] і з повним ротом шоколаду шикував армію. Прийшов Вітні у білому фартусі. Приніс Ллойдові два сендвічі та пляшку холодного пива «Геммс».
— Дякую, — сказав Ллойд. — Як апетитно.
— Це домашній сирійський хліб! — похвалився Вітні.
Ллойд якийсь час мовчки жував.
— Ніхто його не бачив? — урешті спитав він.
Кен похитав головою.
— Мабуть, знову десь пішов.
Ллойд замислився. Надворі завив особливо сильний порив вітру — самотньо, загублено. Дінні на мить схильовано підняв голову, а потім знову нахилився й повернувся до гри.
— Мабуть, він десь тут, — урешті промовив Ллойд. — От чомусь мені так думається. Мені здається, він десь тут і на щось чекає. Не знаю, на що.
Вітні тихо спитав.
— Ти як думаєш, витяг він це з неї?
— Ні, — промовив Ллойд, спостерігаючи за Дінні. — Не думаю. Щось у нього там не так пішло. Вона… чи то їй пощастило, чи вона його перехитрувала. Таке не часто буває.
— Урешті, нічого це не змінить, — сказав Кен, але все одно обличчя в нього було тривожне.
— Та ні, не змінить, — Ллойд якийсь час слухав вітер. — Може, він пішов назад до Лос-Анджелеса.
Але насправді він так не вважав, і це було помітно.
Вітні знову пішов на кухню і приніс усім ще по пиву. Вони пили мовчки, думали, і думки їхні були бентежні. Спочатку Суддя, тепер оця жінка. Обоє загинули. Ніхто нічого не сказав. І неушкоджені голови за наказом з них добути не вдалося. Це все одно якби за старих часів «Янкіз» із Ментлом, Марісом і Фордом[152] програли дві перші гри світового чемпіонату — і важко повірити, і лячно.
151
Частина розмітки столика для гри в кості. Дві невеликі смуги, розташовані симетрично біля двох кутів столу.