«Тріумф» з’їхав до поруччя, і Гарольд перелетів через нього, мов комаха. Праву ногу охопив жахливий біль. Гарольд почув, як вона мокро хруснула — зламалася. Закричав. Потім йому назустріч полетіло каміння, він нісся прямовисно, карколомно вниз, в ущелину. Чув унизу шум швидкої води.
Він ударився об схил, перекинувся в повітрі і знову впав на праву ногу, зламавши її в іншому місці, знову злетів у повітря, покотився — і раптом зачепився за мертве дерево, яке нахилилося від якоїсь давньої бурі. Коли б його там не було, він би впав в ущелину — і його з’їла б гірська форель, а не ці грифи.
Він написав у книзі тими самими хиткими, дитячими літерами: «Я не звинувачую Надін». Це була правда. Але тоді він її звинувачував.
Обідраний до крові, охоплений жахом, із ногою, яка вся горіла нестерпним болем, він насилу піднявся й поповз угору схилом. Далеко вгорі він побачив: на нього з-за поруччя дивилася Надін. Її обличчя було маленьке й біле — лялькове.
— Надін! — заволав він. Голос пролунав надсадним карканням. — Мотузка! Зліва в торбі на сідлі!
Вона тільки подивилася на нього. Він почав думати, що вона його не почула, і хотів був повторити, коли побачив, як її голова рухається ліворуч, праворуч, потім знову ліворуч. Дуже повільно. Вона відмовлялася.
— Надін! Я без мотузки не вилізу! Я ногу зламав!
Вона нічого не сказала. Тільки дивилася вниз, навіть уже не хитала головою. У нього з’явилося відчуття, що він перебуває в глибокій ямі, і вона дивиться на нього з краю цієї ями.
— Надін, кинь мені мотузку!
І знову повільний рух головою: неначе замкнулися двері склепу перед чоловіком, який ще не помер, а опинився в лабетах якоїсь страшної каталепсії.
— НАДІН! ЗАРАДИ БОГА!
Останні її слова долинули до нього: негучні, але чіткі серед гірської тиші.
— Це все було підлаштоване, Гарольде. Я маю їхати. Пробач, будь ласка.
Але вона не рушила: стояла й далі дивилася з-за поруччя, як він лежить десь у двохстах футах[158] унизу. Тут-таки з’явилися й мухи, діловито беручи зразки його крові з усяких каменюк, об які він бився і дряпався.
Гарольд поповз нагору, тягнучи за собою роздроблену ногу. Спочатку не було ненависті, не було бажання пустити в неї кулю. Важливо було тільки наблизитися достатньо, аби зрозуміти її вираз обличчя.
Трохи перевалило за полудень. Сонце палило. З його лиця капав піт на гостре каміння і скелі, якими він дерся вгору. Він повз на ліктях, відштовхувався лівою ногою, немов скалічена комаха. Повітря наждаком дерло в горлі на вдиху, на видиху. Він замислився, наскільки довго так лізтиме, але двічі бився поламаною ногою — і його накривав такий біль, що він майже непритомнів. Кілька разів він так з’їжджав назад, безпорадно стогнучи.
Урешті, очманівши від болю і втоми, він усвідомив, що далі повзти не зможе. Тіні розвернулися. Минуло три години. Він не міг згадати, коли востаннє дивився на поруччя; точно понад годину тому. У своєму стражданні він був цілковито зосереджений на просуванні вперед, хоч якому дрібному. Надін, мабуть, давно вже поїхала геть.
Але ні — вона й далі стояла там, і хоча Гарольду вдалося пролізти лише футів із двадцять п’ять[159], її вираз обличчя він уже бачив із пекельною чіткістю. То був вираз смутку і горя — але очі були далекі й порожні.
Очима вона була з ним.
І отут уже в Гарольді скипіла ненависть, і він намацав кобуру на плечі. Кольт був там, утримався на ремені під час падіння. Він витяг його, зігнувшись так, щоб вона не помітила.
— Надін…
— Так буде краще, Гарольде. І для тебе теж — бо служити йому було б значно гірше. Ти ж розумієш, правда? Ти не зустрінеш його, не побачиш його лиця, Гарольде. Він відчуває, що той, хто зрадив одних, імовірно, зрадить і інших. Він тебе вбив би, але спочатку відібрав би в тебе розум. Він має таку силу. Він дав мені вибір: отак — або так, як хоче він. Я обрала це. Ти зможеш усе скінчити швидко, якщо ти сміливий. Ти знаєш, про що я.
Він перевірив набої в пістолеті вперше з сотень (коли не тисяч) разів, ховаючи зброю під зраненим, роздертим ліктем.
— А ти? — крикнув він. — Хіба ти теж не зрадниця?
Вона відказала.
— У серці я ніколи його не зраджувала.
— По-моєму, саме там якраз і зраджувала! — крикнув у відповідь Гарольд. Він спробував створити на обличчі щирий вираз, а водночас прораховував відстань. У нього є максимум два постріли. Пістолет — зброя, відома своєю непередбачуваністю. — І я певен, що він про це теж знає!