Але він спав.
Ллойд сумно й похмуро подивився на свій пасьянс, забуваючи вже і про Джулі Ловрі, і про її злість, і про її маленьку міцну дупку. Він відшукав ще одного туза і зі смутком подумав знову про Чувака-Сміттєбака і про те, що скаже (чи зробить) Флеґґ, коли Ллойд йому розповість.
——
Тим часом, коли Джулі Ловрі вийшла з бару «Левеня» з відчуттям, що їй насрали в душу за те, що вона не більше не менше як виконала свій громадянський обов’язок, Том Каллен стояв біля великого гарного вікна у своїй квартирі на іншому кінці міста і замріяно милувався повним місяцем.
Настав час іти.
Час повертатися.
Ця квартира була не така, як його будиночок у Боулдері. Вона була обставлена, проте не прикрашена. Він тут не почепив жодного постера на стіну, жодне опудало на дроті не підвісив. Це місце було просто тимчасовою станцією, і тепер настав час вирушати. Том радів. Тут йому зовсім не подобалося. Тут якось так пахло — сухо, гнило, але важко навіть точно описати як. Люди здебільшого були хороші, дехто йому й зовсім подобався, як і ті, хто в Боулдері, — наприклад, Анджі і її малюк Дінні. Ніхто не кепкував з його загальмованості. Йому дали роботу, з ним весело жартували, а в обідню пору він міг вимінювати в інших смачніші харчі з їхніх підобідків. То були хороші люди, мало чим відмінні від боулдерських, наскільки він міг судити, але…
Але від них якось так пахло.
Здавалося, що вони весь час на щось очікують, за чимось спостерігають. Іноді вони дивним чином замовкали, а їхні очі втрачали вираз — ніби їм усім водночас сниться той самий поганий сон. Вони робили всяке, не питаючи, навіщо, для чого це робиться. Здавалося, вони всі роблять щасливі обличчя, тільки їхні справжні лиця, що ховаються під тими щасливими, — то страшні морди. Колись він про таке страховисько кіно бачив: воно зветься вовкулака.
Над пустелею плив місяць — високий, примарний і вільний.
Він побачив Дейну з Вільної зони. Лише один раз — більше не бачив. Що з нею сталося? Вона теж прийшла на розвідку? Чи повернулася?
Том не знав. Але йому було страшно.
У зручному кріслі перед уже непотрібним кольоровим телевізором лежав маленький рюкзак. Він був повний вакуумних упаковок з нарізкою шинки, ковбасок «Слім Джим» і солоних крекерів. Том узяв його й вийшов.
Іти вночі, вдень спати.
Він вийшов у двір, не озираючись. Місяць був такий ясний, від Тома навіть падала тінь на потрісканий цемент, де раніше майбутні азартні гравці ставили машини з нетутешніми номерами.
Том поглянув на примарну монету, що пливла в небесах.
— ЖИТ-ТЯ, а це пишеться «місяць», — прошепотів він. — Боже, так. Том Каллен знає, що це означа.
Його велик стояв прихилений до рожевої потинькованої стіни будинку. Він зупинився, поправив рюкзак, тоді сів на велосипед і покотив міжштатною трасою. Об одинадцятій вечора він уже виїхав із Лас-Веґаса і крутив педалі на схід розділовою смугою траси I-15. Ніхто його не побачив. Ніхто не здійняв тривогу.
Його розум розслабився, жодні думки не думалися — так зазвичай бувало, коли він успішно подбав про найнеобхідніше. Том рівно їхав уперед, усвідомлюючи тільки легкий вітер, що приємно холодив спітніле обличчя. Час від часу від об’їжджав піщану дюну, яка вилізла з пустелі й поклала на шлях свою білу руку, схожу на руку скелета, а за містом довелося також уважно обминати затор, «дивуйтеся мені, могутні і хоробрі»[163], як іронічно висловився б із цього приводу Ґлен Бейтман.
О другій ночі він зупинився підкріпитися крекерами з ковбасками, попити «Кул-ейду» з великого термоса, причепленого ззаду до велосипеда. І поїхав далі. Місяць уже сідав. Лас-Веґас віддалявся з кожним обертом шин. Від цього йому було приємно.
Але о пів на п’яту ранку 13 вересня його накрила холодна хвиля страху. Ще страшнішою вона була від несподіваності, від непояснюваності — на перший погляд. Том би заплакав на весь голос, але йому раптом відібрало мову — голосові зв’язки заклякли. М’язи ніг теж застигли — і він просто котився за інерцією у світлі зірок. Чорно-білий негатив пустелі розгортався перед його очима дедалі повільніше й повільніше.
Він був близько.
Чоловік без обличчя, демон, який нині ходив по землі.
Флеґґ.
Високий чоловік — так вони його називали. Про себе Том звав його «чоловік, який посміхається». Тільки під владою його посмішки кров стигла в жилах і тіло холонуло, сіріло. Цей чоловік міг поглянути на кота — і кіт починав блювати власною шерстю. Якщо він ішов будівництвом, робітники влучали молотком собі по пальцях, клали черепицю не тим боком і, мов сновиди, ступали з карнизів, і…