…і, о Боже мій, він не спить!
Том не стримав тихого скімлення. Він відчув раптове безсоння. Побачив — чи то відчув — Око, яке розтулилося в передранкову темряву, страхітливе червоне Око, яке все ж лишалося дещо заспаним і неуважним. Воно оберталося в темряві. Дивилося. Виглядало його. Воно знало: Том Каллен тут — тільки не знало, де саме.
Його майже нечутливі ноги намацали педалі — і він помчав геть, дедалі швидше, схилившись над кермом, щоб зменшити опір вітру, розганявся майже до польоту. Якби йому на шляху трапилася розбита машина, він би врізався в неї на повному ходу і, мабуть, убився б.
Потроху він відчув: ця темна, жарка сутність уже лишалася позаду. Але найбільшим дивом було те, що жахливе червоне Око подивилося в його бік, проминуло його, не помітивши («Може, тому, що над кермом оце схилився я», — не дуже до ладу міркував Том Каллен) … а тоді знову заплющилося.
Темний чоловік знову заснув.
Що відчуває кролик, коли на нього темним хрестом падає тінь яструба… а потім проминає, не спинившись, не сповільнившись? Що відчуває миша, коли кота, який цілий день терпляче стеріг вихід з нірки, хазяїн бере і без церемоній викидає за двері? Що відчуває олень, коли тихо проходить повз могутнього мисливця, який хропе після двох пляшок пива, випитих за обідом? Може, вони всі нічого й не відчувають, а може — відчувають те саме, що Том Каллен, коли мчав крізь оту чорну й небезпечну сферу впливу — велике, електричне, вибухове полегшення, нове народження. А головне в тому було важко здобуте відчуття безпеки, і така удача сприймалася як знак з небес.
Том їхав до п’ятої ранку. Попереду небо ставало темно синім, із золотавим мереживом світанку. Зорі блякли.
Том ледве ворушив ногами. Проїхав трохи далі, потім помітив крутий укіс приблизно в сімдесяти ярдах[164] праворуч від траси. Він підкотив велосипед до нього і спустився в сухе русло. Керуючись інстинктивним бажанням, він нависмикував сухої трави, наламав мескітових гілок і замаскував більшу частину велосипеда. Ярдах у десятьох[165] від велосипеда дві великі скелі прихилились одна до одної. Том заповз у тінь між них, накрив голову курткою і майже одразу заснув.
Розділ 67
Ходак повернувся до Веґаса.
Прибув він приблизно о пів на десяту ранку. Ллойд побачив його тоді. Флеґґ також побачив Ллойда, але не звернув на нього уваги. Він ішов вестибюлем «Ґранд-готелю», ведучи жінку. Усі озиралися на нього, хоча практично кожен уникав дивитися на темного чоловіка. Її волосся було повністю білосніжне. Вона сильно обгоріла на сонці — настільки, що Ллойду пригадалися жертви пожежі в Індіан-Спрінгс. Біле волосся, обгоріла шкіра, абсолютно порожні очі. Вони дивилися на світ — і виражали щось з-поза меж спокою, навіть більше, ніж ідіотизм. Ллойд такі очі бачив один раз. У Лос-Анджелесі, коли темний чоловік покінчив з Еріком Стреллертоном — юристом, який збирався розповісти Флеґґові, що і як робити.
Флеґґ ні на кого не дивився. Він шкірився. Він підвів жінку до ліфта, завів у ліфт. Двері за ними зачинились — і вони поїхали нагору.
Наступні шість годин Ллойд намагався все організувати, щоб бути готовим, коли Флеґґ викличе його й накаже доповідати. Ллойду здавалося, що він контролює все, що треба. Тільки от треба підійти до Пола Бьорсона й розпитати про того Тома Каллена — раптом Джулі Ловрі дійсно випадково помітила щось суттєве. Ллойд не вважав це ймовірним, але з Флеґґом краще перепильнувати, ніж недопильнувати. І то значно краще.
Він узяв телефонну слухавку і терпляче почекав. За кілька секунд клацнуло і почувся теннессійський акцент Ширлі Данбар.
— Оператор слухає.
— Привіт, Ширлі. Це Ллойд.
— Ллойд Генрейд! Як ся маєш?
— Та нічого так, Ширл. Спробуєш мене з’єднати з номером 6214?
— З Полом? Його вдома нема. Він в Індіан-Спрінгс. Але, певне, спробую його підловити на базі.
— Добре, спробуй.
— Ану-ну. Слухай, Ллойде, коли зайдеш, тортика мого до кави покуштуєш? Я кожні два-три дні свіженький печу.
— Скоро, Ширлі, — скривившись, відказав Ллойд. Ширлі було сорок років, важила приблизно сто вісімдесят фунтів[166]… і вона поклала око на Ллойда. Через неї його постійно брали на глум, особливо Вітні й Ронні Сайкс. Проте вона була чудовою телефоністкою і творила в мережі Лас-Веґаса справжні дива. Зробити, щоб запрацювали телефони — хоча б найголовніші, — було важливим завданням, на другому місці після електроенергії, але більшість автоматичних перемикачів перегоріли — тож їм довелося повернутися ледь не до еквіваленту коробочок на мотузочках. Також у системі постійно траплялися збої. Ширлі працювала з тим, що було, дивовижно вміло і терпляче навчала решту трьох чи чотирьох операторів.