Він зірвався. Усередині в ньому щось обірвалося.
— БРЕШЕШ! — закричав він на неї. Його руки з усього маху впали їй на плечі, зламали обидві ключиці, як олівці. Він підхопив її тіло високо в линяле пустельне небо, крутнувся на підборах — і кинув її, вгору і геть від себе, як ту склянку. І Флеґґ побачив велику усмішку полегшення на її обличчі, раптову ясність у її очах, і все осягнув. Вона його довела до цього, якось розуміючи, що тільки він може дати їй волю…
І вона носить його дитину.
Він перехилився через низький парапет, ледь не падаючи, намагаючись повернути навспак те, чого не повернеш. Її сорочка лопотіла. Він схопився за тонку матерію, але вона обірвалась, і в його руці лишився тільки клаптик, настільки прозорий, його він бачив крізь пальці — як від сну після пробудження.
І вона полетіла від нього, ногами вниз, сорочка підіймалася до її шиї, обрамлюючи її лице. Вона не кричала.
Вона летіла вниз тихо, як бракована ракета.
Коли він почув важкий звук її падіння, який не надавався до опису, — Флеґґ закинув голову до неба і завив.
Це не має значення, це вже не має значення.
Він і досі тримає все в руці.
Він перехилився через парапет і дивився, як унизу збігаються люди, наче залізні крихти до магніта. Або черва до м’ясних обрізків.
Вони здавалися такими дрібними, а він був так високо над ними.
«Політаю, — подумав він, — відновлю спокій».
Але минув довгий-довгий час, доки його підбори відірвалися від тераси, і змогли вони піднятися хіба що на чверть дюйма над бетоном. Вище він не міг.
——
Том прокинувся о восьмій вечора, але для того, щоб іти, світла ще було забагато. Він чекав. Уві сні до нього знову приходив Нік, і вони розмовляли. Як же й гарно розмовляти з Ніком.
Том лежав під великою скелею і дивися, як небо темніє. Загорялися зірки.
Він подумав про чипси «Прінґлз» і пошкодував, що не має їх із собою. От повернеться він у Зону — якщо повернеться, — то набере їх собі скільки схоче. Від пуза наїсться чипсів. І купатиметься в любові друзів. Ось за чим він так скучив у Лас-Веґасі, розважив він — за простою любов’ю. Вони тут люди непогані, тільки любові в них малувато. Бо занадто зайняті тим, що бояться. Любов погано росте там, де є лише страх, — так само рослини погано ростуть там, де темно.
Тільки гриби, поганки всякі в темряві ростуть великі й товсті — навіть він це знає, Боже, так.
«Я люблю Ніка, Френні, Діка Елліса і Люсі, — прошепотів Том. Така в нього молитва. — Люблю Ларрі Андервуда і Ґлена Бейтмана теж люблю. Люблю Стена і Рону. Люблю Ральфа. Люблю Стю. Люблю…»
Просто чудасія, як легко йому згадувалися всі ці імена. А в Зоні ж він, як пощастить, насилу згадував, як звати Стю, коли той заходив у гості. Його думки повернулися до іграшок. До гаража, машинок, паровозиків. Він годинами грався ними. Але питав себе, чи захочеться йому так ними гратися, коли він повернеться з цього… якщо повернеться. Усе буде по-іншому. То сумно, але, мабуть, і на краще.
— Господь мій пастир, — поволі промовив Том, — тому в недостатку не буду. На пасовиськах зелених оселяє мене. Мою голову Він намастив олією. Він мені кунг-фу дає від моїх ворогів. Амінь[168].
Тепер уже досить стемніло, і він рушив уперед. О пів на дванадцяту ночі він дійшов до Перста Божого і там сів підкріпитися. Там було високо, і, озирнувшись, Том побачив рухомі вогники. То на дорозі, подумав він. Мене шукають.
Том знову поглянув на північний схід. Удалині, ледь помітний у темряві (місяць, тепер уже ледь щербатий, починав сідати), виднів величезний заокруглений гранітний купол. Далі треба йти до нього.
— У Тома ніжки болять, — прошепотів він, але трохи й усміхнувся. Адже все могло бути набагато гірше, самим болем у ногах він міг і не відбутися. — ЖИТ-ТЯ, а це пишеться «ніжки болять».
Він пішов далі, і нічні створіння розбігалися перед ним, і коли він ліг спочити на світанку, то пройшов майже сорок миль. Кордон штатів Невада і Юта вже був недалеко від нього на сході.
О восьмій годині того ранку він міцно спав, підклавши під голову куртку. Очі в Тома швидко заворушилися під повіками.
Прийшов Нік, і Том говорив із ним.
На сонному чолі Тома пролягла зморшка. Він сказав Нікові, як він чекає, коли ж вони знову побачаться.
Але з якоїсь незрозумілої причини Нік відвернувся від нього.
Розділ 68
О, як же повторюється історія: Чувак-Сміттєбак уже колись смажився живцем на цій чортовій сковороді, але цього разу вже не було надії, що фонтани Сіболи освіжать його.