Ральф схвильовано доповнив:
— Але якщо занадто довго заряджати акумулятор, він вибухне.
— Так, — погодився Ґлен. — Отак і в нас. У Біблії розповідається про Ісаю, Йова і ще багато кого, але не сказано, скільки пророків повернулися з пустелі з такими видіннями, які їм пропалили дірку в голові. Гадаю, такі були. Але я маю здорову повагу до людського розуму й психіки, попри випадкові атавістичні явища на зразок деяких тут східних техасців…
— Одчепися від мене, лисику, — буркнув Стю.
— Хай там як, а людський розум значно більший за найбільший акумулятор «делко». І, гадаю, він може заряджатися майже нескінченно. А інколи навіть більше.
Вони йшли мовчки, замислившись над його словами.
— Ми змінюємося? — тихо спитав Стю.
— Так, — відказав Ґлен. — Думаю, змінюємося.
— Ми вже й схудли, — сказав Ральф. — Як на вас, хлопці, гляну, то зразу видно. Та й у мене пивне пузо було будь здоров. А тепер гляну вниз — і носаки черевиків бачу. Та й узагалі бачу всі свої ноги!
— Щодо стану свідомості… — раптом сказав Ларрі. Коли всі на нього подивилися, він дещо знітився, але продовжив: — У мене це відчуття приблизно з тиждень, і я його не розумів. Може, зараз зрозумію. Мене ковбасить. Ніби я викурив півкосяка дійсно динамітної трави чи трохи кокаїну нюхнув. Але такої дезорієнтації, як від наркотиків, нема. Після такого зазвичай відчуваєш, що нормальне мислення щось не дуже вдається. А в мене зараз голова дуже ясна, ясніша, ніж будь-коли. А все одно ковбасить, — Ларрі засміявся. — Мабуть, це просто від голоду.
— І від голоду теж, — погодився Ґлен, — але не лише.
— А я весь час їсти хочу, — зізнався Ральф, — але воно мене якось не дуже турбує. Мені добре.
— І мені, — сказав Стю. — Фізично я так гарно багато років не почувався.
— Коли ви скидаєте баласт зі свого судна, ви ж і прибираєте все те лайно, яке у вас усередині плавало, — пояснив Ґлен. — Добавки. Домішки. Звичайно, від цього добре! Така клізма для всього тіла й духу.
— Ти так цікаво думку висловлюєш, лисику.
— Може, не надто елегантно, зате точно.
Ральф спитав:
— А з ним це нам допоможе?
— Ну, — сказав Ґлен, — це для того робиться. У цьому я практично не сумніваюсь. Але тут просто треба почекати — і побачимо, правда?
Вони пішли далі. Коджак вискочив із кущів і якийсь час ішов з ними, цокочучи кігтями по асфальту траси US 70. Ларрі простягнув руку й скуйовдив йому шерсть.
— Коджаку, старий! — сказав він. — А ти знаєш, що ти — батарейка? Здоровенний такий акумулятор «делко» з гарантією на все життя?
Коджак, як видавалося, не знав цього й не переймався, але помахав хвостом, показуючи, що він на боці Ларрі.
——
Тієї ночі вони стали приблизно в п’ятнадцяти милях[179] на захід він Сеґо, і, враховуючи те, про що йшлося вдень, від часу виходу з Боулдера їм уперше не було чого їсти. Ґлен заварив останню розчинну каву з торбинки, і вони поділили кухоль на всіх, відпиваючи по черзі. Останні десять миль вони пройшли, не побачивши жодної машини.
Наступного ранку, 22-го числа, вони натрапили на перекинутий «форд»-універсал, де було чотири трупи, двоє з них — малі діти. У машині були коробки із зоологічним печивом і великий пакет зачерствілих картопляних чипсів. Печиво було в кращому стані. Його поділили на п’ятьох.
— Не глитай його так, Коджаку, — повчав Ґлен. — Поганий собака! Де твої гарні манери? А якщо манер нема, як я бачу, — то де витримка?
Коджак застукав хвостом, дивлячись на печиво так, що сумнівів не лишалося: витримки в нього було зараз не більше, ніж гарних манер.
— То жери, свинтусе, або помри, — сказав Ґлен і віддав собаці свого останнього тигра. Коджак жадібно його ковтнув і пішов кудись, нюшачи.
Ларрі вирішив з’їсти весь свій звіринець — штучок із десять — за одним разом. Робив він це повільно, мрійливо.
— Ви коли-небудь помічали, що в цього печива є легкий лимонний післясмак? Із дитинства це пам’ятаю. А після того тільки зараз помітив.
Ральф перекидав два останні печива з руки в руку, тепер укинув одне в рот і жував.
— Ага, правда. Є в них такий трохи лимонний присмак. Знаєш, а я був би радий, коли б із нами зараз був старий Нікі. Я б і печивом з ним поділився…
Стю кивнув. Вони доїли печиво й пішли далі. Надвечір того дня вони знайшли велику вантажівку «Ґрейт Вестерн Маркетс», яка, вочевидь, їхала до Ґрін-Рівера. Вона акуратно стояла на розділовій смузі, і мертвий водій сидів за кермом ідеально прямо. Вони пообідали консервованою шинкою з кузова, але, як видавалося, нікому її особливо не хотілося. Ґлен сказав, що їхні шлунки зменшилися. Стю казав, що йому запах не подобається — не поганий, просто надто сильний. Занадто м’ясний. З душі верне. Він зміг примусити себе з’їсти лише шматочок. Ральф сказав, що з таким самим успіхом з’їв би ще дві-три коробочки зоологічного печива, і всі засміялися. Навіть Коджак з’їв тільки маленьку порцію та й побіг винюхувати.