Тієї ночі вони стали табором на схід від Ґрін-Рівера, і під ранок їх притрусило снігом.
——
До промоїни вони підійшли трохи після полудня 23-го числа. Небо весь день було хмарне, і було холодно, так що цілком може піти сніг, думав Стю, і то не короткочасний.
Усі четверо стояли на краю яру, Коджак біля Ґлена — і дивилися вниз і на другий бік. Десь на півночі прорвало дамбу, чи, можливо, пройшло багато літніх злив. Хай там як, але в Сан-Рафаелі, який стояв із сухим руслом роками, сталася раптова повінь. Вона змила величезний тридцятифутовий шмат траси I-70. Русло було завглибшки приблизно п’ятдесят футів[180], а береги з осадової породи — крихкі й сипучі. Унизу похмуро тік струмок.
— Йоперний балет! — сказав Ральф. — Треба в департамент штату Юта зателефонувати!
Ларрі показав.
— Дивіться сюди!
Усі подивилися в порожнечу, яка тепер виявилася поцяткованою химерними, вивітреними стовпами й монолітами. Ярдах у ста[181] за течією Сан-Рафаеля виднілося плетиво з поруччя, кабелів і великих шматків асфальтового покриття. Один шмат, абсолютно білий — на ньому була розділова смуга — апокаліптичним перстом стирчав у небо, яким бігли хмари.
Ґлен дивився в цей пролом, засипаний сміттям, сунувши руки в кишені, і на його обличчі був відсутній, мрійливий вираз. Стю тихо спитав:
— Ти зможеш, Ґлене?
— Мабуть… гадаю, так.
— Як твій артрит?
— Бувало й гірше, — він посміхнувся. — Але, коли чесно, то й краще теж бувало.
Мотузки для страхування вони не мали. Стю обережно пішов униз першим. Йому не подобалося, як час від часу поводилася земля під ногами, як сповзав ґрунт і каміння. Один раз він уже подумав, що земля зараз повністю вийде з-під ніг і він скотиться до самого низу на заду. Намацав рукою міцну скелю — і відчайдушно схопився, повис на ній, шукаючи ногами надійної опори. Тоді Коджак легковажно проскакав повз нього, трохи здіймаючи куряву і майже не обсипаючи землю зі схилу. За мить пес уже стояв на дні яру, махаючи хвостом і весело гавкаючи до Стю.
— Ах ти ж випендрьожник сраний, — буркнув Стю і помалу продовжив спускатися.
— Я за тобою! — гукнув Ґлен. — А я почув, як ти мого собаку обізвав!
— Обережно, лисику! Без балди, обережно! Тут земля сильно повзе.
Ґлен поволі рушив униз, неквапом переходячи від однієї точки опори до іншої. Стю напружувався щоразу, коли з-під потертих Ґленових похідних чобіт «Джорджія Джаєнтс» сповзала земля. Легкий вітер ворушив волосся за його вухами, тонкі срібні пасма. Стю подумав, що коли він уперше побачив Ґлена за малюванням посередньої картини біля дороги в Нью-Гемпширі, волосся в того ще мало значно більше чорноти.
Доки Ґлен урешті став на рівну грузьку землю на дні промоїни, Стю ледь не розірвався навпіл. Він зітхнув із полегшенням і поплескав старшого товариша по плечу.
— Без напруження, Східний Техасе, — сказав Ґлен і нахилився погладити Коджака.
— Та де там, — сказав Стю.
Далі спустився Ральф, обережно перебираючись від опори до опори, тяжкою ходою пройшов останні вісім футів.
— Ох ти ж, — сказав він. — Та тут усе на соплях тримається. От буде весело, якщо ми на той бік не піднімемось і доведеться миль із п’ять пройти до мілкішого місця, правда?
— Значно кумедніше буде, якщо, поки ми шукатимемо, почнеться нова повінь, — сказав Стю.
Ларрі спустився легко й прудко, приєднавшись до решти не більш як за три хвилини після того, як вони рушили вниз.
— А хто перший нагору? — спитав він.
— Може, ти, коли ти такий бадьорий, — сказав Ґлен.
— Аякже.
Нагору він підіймався помітно довше, і двічі зрадливий ґрунт сповзав під ногами, так що він мало не падав. Але зрештою Ларрі піднявся й помахав усім.
— Хто наступний? — спитав Ральф.
— Я, — зголосився Ґлен і рушив до протилежного схилу.
Стю схопив його за руку.
— Слухай, — сказав він. — Ми ж можемо пройти далі й знайти не таке глибоке місце, як Ральф казав.
— І що, решту дня згаяти? У дитинстві я міг туди за сорок секунд заскочити, а пульс мав після того сімдесят — не більше.