— Так тоді вже зима настане. Ти ж від холоду за три дні помреш, навіть якщо таблеток не нап’єшся.
— То вже не від вас залежить. У вас інші справи.
— Не відсилай мене геть, Стю!
Стю похмуро сказав:
— Я тебе відсилаю.
— От відстій, — сказав Ларрі й підвівся на ноги. — А що нам Френ скаже, коли дізнається, що ми згодували тебе щурам із грифами?
— Вона взагалі нічого нікому не зможе сказати, якщо ви туди не підете й усе не виправите. І Люсі теж. І Дік Елліс. І Бред. І всі-всі наші.
Ларрі сказав:
— Гаразд. Ми підемо. Але тільки завтра. Ми тут станемо табором, може, нам якийсь… ну, сон присниться, чи що.
— Не треба снів, — спокійно, м’яко відказав Стю. — Не треба ніяких знаків. Воно так не піде. Одну ніч поночуєте — нічого не почуєте, а тоді захочете ще на ніч залишитись, а потім ще… Іти вам треба просто зараз.
Ларрі відійшов від них, похнюпивши голову, і став спиною до всіх.
— Ну, гаразд, — промовив він ледве чутно. — Зробимо, як скажеш. Спаси Господи наші душі.
Ральф підійшов до Стю, опустився на коліна.
— Може, тобі щось принести, Стю?
Стю всміхнувся:
— Еге ж. Усе, що Ґор Відал написав, — про всяких там Лінкольна, Аарона Бурра[184] і всіх інших. Давно про цих козлів почитати хотів. Тепер, здається, маю можливість.
Ральф криво всміхнувся.
— Пробач, Стю. Здається, я нічого не придумаю…
Стю потиснув йому руку, і Ральф відійшов.
Підійшов Ґлен. Він теж плакав, і коли сів біля Стю, у нього знову потекли сльози.
— Не плач, малий, — сказав Стю. — Усе буде добре.
— Ларрі має рацію. Погано це. Так хіба з конякою роблять…
— Ну ти ж знаєш, що так треба.
— Та, мабуть, але хто ж точно може сказати? Як нога?
— Зараз узагалі не болить.
— Ну що, таблеточки маєш, — Ґлен витер очі рукою. — Прощавай, Східний Техасе. Збіса гарно було з тобою дружити.
Стю відвернувся і сказав:
— Не треба так прощатися, Ґлене. Хай буде: «До зустрічі!», так певніше пощастить. Може, ти вилізеш із цього яру тільки до половини — і будемо тут з тобою всю зиму в крибідж[185] грати.
— Боюся, що не до зустрічі, — сказав Ґлен. — Передчуття в мене таке. А в тебе?
Й оскільки Стю теж мав таке передчуття, то знову подивився в обличчя Ґленові.
— Так, є таке, — сказав він і злегка всміхнувся. — Але ж я не буду боятися злого, правильно?
— Правда! — сказав Ґлен. Тепер він перейшов на хрипкий шепіт. — А ти в разі чого скористайся запасним виходом, Стюарте, не вимахуйся.
— Авжеж.
— Ну то бувай.
— Бувай, Ґлене.
І троє разом пішли до західного кінця яру, й, озирнувшись, Ґлен почав дертися нагору. Стю дедалі тривожніше стежив за його сходженням, затамувавши подих. Ґлен рухався невимушено, майже легковажно, практично не дивився під ноги. Земля поповзла під його ногами раз, удруге. Обидва рази він спокійно шукав, за що схопитись, й обидва рази опора знаходилася. Коли Ґлен опинився нагорі, Стю довго, хрипко видихнув.
Далі пішов Ральф, а коли він опинився нагорі, Стю востаннє гукнув до Ларрі. І подумав, що його обличчя надзвичайно нагадує лице покійного Гарольда Лодера — на диво застигле, очі уважні й дещо насторожені. Обличчя, яке не показує нічого, крім того, що хоче показати.
— Тепер за старшого ти, — сказав Стю. — Впораєшся?
— Не знаю. Спробую.
— Будеш приймати рішення.
— Правда? Здається, з моїм найпершим ніхто не погодився.
Тепер у його очах була емоція — докір.
— Так, але просто по-іншому не можна було. Слухай — його люди вас схоплять.
— Ага. Думаю, що так. Вони або нас схоплять, або пристрелять із засідки, як собак.
— Ні, вас схоплять і приведуть до нього. Певне, це буде за кілька днів. Будете у Веґасі, будьте уважні. Чекайте. Воно настане.
— Що, Стю? Що саме?
— Не знаю. Те, по що нас послано. Будьте готові. Коли воно настане, ви відчуєте.
— Ми тебе заберемо, якщо зможемо. Ти знаєш.
— Ага, так і буде.
Ларрі швидко вибрався нагору і приєднався до інших двох. Вони зупинилися й помахали. Стю теж помахав їм. Вони пішли. І більше вони ніколи Стю Редмана не бачили.
Розділ 73
Троє стали табором у шістнадцяти милях на захід від того місця, де залишили Стю. Опинилися перед іншим руслом, уже мілкішим. Справжня причина такого короткого переходу полягала в тому, що кожному з них здавалося, ніби частина серця лишилася там, позаду. Важко було сказати, чи вона повернеться. Ноги немовби стали важчими. Майже не розмовляли. Ніхто не хотів дивитися в обличчя іншим, боячись побачити там віддзеркалення своєї провини.