— А коти лишилися, — похмуро сказав Ларрі.
Ральф усміхнувся.
— Ну, є ще Коджак…
— Був Коджак.
На цьому розмова заглухла. Навколо випиналися невеселі пагорби — зручний сховок для десятків людей із гвинтівками з оптичними прицілами. Ларрі не полишало передчуття, що воно станеться сьогодні. Щоразу, виходячи на верхівку, він очікував побачити попереду перекритий шлях. І щоразу, коли нічого такого там не було, він очікував засідки.
Вони розмовляли про коней. Про собак і бізонів. Бізони повертаються, сказав Ральф: Нік із Томом Калленом їх бачили. Не такий уже й далекий той день — може, він навіть настане за їхнього життя, коли знову прерії будуть чорні від бізонів.
Ларрі знав, що це правда, знав і те, що це все — порожнє триндіння: їхні життя можуть обірватися й за десять хвилин.
Майже споночіло, настав час шукати місце для табору. Вони піднялися на останній пагорб — і Ларрі подумав: «Зараз! Вони будуть унизу».
Там не було нікого.
Вони стали на ночівлю біля зеленого знака з рефлектором. На ньому було написано «ЛАС-ВЕҐАС 260». Того дня вони поїли порівняно добре: чипси зі смаком тако, газована вода і дві ковбаски «Слід Джим», які вони поділили порівну.
«Завтра!» — знову подумав Ларрі і заснув. Тієї ночі йому снилося, що він, Баррі Ґрейґ і «Обірвані недобитки» грають у «Медісон-сквер ґардені». То був для них особливий шанс — вони грали на розігріві якоїсь супергрупи, яка називалася на честь міста — чи то «Бостон», чи то «Чикаґо». Знову всі штативи з мікрофонами виявилися дев’ятифутової висоти, і знову він почав метатися від одного до іншого, а глядачі ритмічно плескали в долоні й знову вимагали «Сонце, ти хлопця свого любиш?».
Він глянув у перший ряд, і на нього накотилася хвиля страху — немов на нього вилили відро крижаної води. Там сидів Чарльз Менсон[189] — тільки Х-подібна рана на його лобі перетворилася на білий кривий шрам — він співав і аплодував. Річард Спек[190] також сидів там, дивився на Ларрі своїми безсоромними, нахабними очима, а з його рота стирчала папіроса. Вони сиділи обабіч темного чоловіка. За ними — Джон Вейн Ґейсі[191]. Флеґґ співав, а всі підспівували йому.
«Завтра! — знову подумав Ларрі, тиняючись уві сні від одного зависокого мікрофона до іншого під гарячими вогнями “Медісон-сквер ґардену”. — Завтра я тебе побачу».
——
Але то було не завтра і навіть не післязавтра. Увечері 27 вересня вони зупинилися в містечку Фрімонт-Джанкшен, і їжі в них було вдосталь.
— Усе чекаю, що воно скінчиться, — сказав Ларрі Ґленові того вечора. — І з кожним днем нічого не відбувається, і стає ще гірше.
Ґлен кивнув.
— І в мене те саме. От буде смішно, якщо він виявиться просто міражем, правда? Просто страшним сном колективної свідомості…
Ларрі якусь мить здивовано й замислено дивився на нього. Потім повільно похитав головою.
— Ні, я не думаю, що це лише сон.
Ґлен усміхнувся.
— Я теж, молодий чоловіче. Я теж.
Наступного дня контакт відбувся.
——
Саме минула десята година ранку, вони піднялися на пагорб — і внизу, у двох милях на захід, побачили дві машини, поставлені передом одна до одної, які перегородили трасу.
Саме так Ларрі це собі й уявляв.
— Аварія? — спитав Ґлен.
Ральф подивився з-під руки.
— Не думаю. Їх так поставили.
— Його люди, — сказав Ларрі.
— Так, гадаю, що так, — погодився Ральф. — Що тепер будемо робити, Ларрі?
Ларрі витяг із задньої кишені хустку і витер обличчя. Цього дня чи то літо повернулося, чи то давався взнаки жар південно-західної пустелі. Температура була вже трохи вища за 80 градусів[192].
«Але це сухий жар, — спокійно подумав він. — Я просто трохи спітнів. Зовсім трохи». Ларрі знову сховав хустку в кишеню. Тепер, коли все, власне, й почалося, він почувався правильно. Знову в нього з’явилося дивне відчуття, ніби він на сцені і має грати.
— Підемо вниз і дізнаємося, чи справді з нами Бог. Правда, Ґлене?
— Ти тут головний.
Вони знову пішли. За півгодини наблизилися до тих машин, які раніше належали патрулю штату Юта. У машинах чекало кілька озброєних людей.
— Вони будуть у нас стріляти? — невимушено поцікавився Ральф.
— Не знаю, — відказав Ларрі.
— Бо в них гвинтівки там будь здоров. З оптичним прицілом. Я бачу, як від лінз сонце відблискує. Якщо вони хочуть нас підстрелити, то ми в будь-який момент під прицілом.
189
Charles Manson (1934) — серійний убивця і сатаніст. Нині перебуває в довічному ув’язненні.
190
Richard Speck (1945–1991) — маніяк-убивця, відомий убивством і зґвалтуванням восьми медсестер 13 липня 1966 року.
191
John Wayne Gacy (1942–1994) — маніяк-убивця, який ґвалтував і вбивав молодих хлопців і підлітків. У пресі відомий як «убивця-клоун».