— Інфекція… — зачаровано прошепотів Том. Вони йшли далі, майже пливли над тротуаром.
— Томе, у Стю зараз інфекція.
— Ні… ні, не кажи такого, Ніку… ти лякаєш Тома Каллена, Боже мій, як лякаєш!
— Я розумію, Томе, і мені шкода. Але тобі треба знати. У нього двостороннє запалення легень. Він майже два тижні спав на холоді. Ти дещо можеш зробити для нього. Проте він майже напевне помре. Ти маєш бути до цього готовим.
— Ні, не треба…
— Томе, — Нік поклав руку йому на плече, але Том нічого не відчув… немов Нікова рука складалася з якогось диму. — Якщо він помре, вам із Коджаком треба йти далі. Ти маєш повернутись у Боулдер і розповісти, що ти бачив руку Божу в пустелі. Якщо буде на те Божа воля, то й Стю піде з вами… у свій час. Ну а якщо буде Божа воля на те, що він помре, то так з ним і станеться. Як і зі мною.
— Ніку, — благав Том. — Ну будь ласка…
— Я тобі свою ногу неспроста показав. Від інфекцій є таблетки. Ось у таких місцях.
Том роззирнувся і побачив, що вони вже не на вулиці. Вони були в темній крамниці. В аптеці. Над головою на тонкому дроті висів інвалідний візок, немов якийсь моторошний механічний труп. Праворуч від Тома висів напис: «ТОВАРИ ДЛЯ ЛЕЖАЧИХ ХВОРИХ».
— Чим можу допомогти вам, сер?
Том озирнувся. За касою стояв Нік у білому халаті.
— Ніку?
— Так, сер, — Нік почав виставляти перед Томом пляшечки з ліками. — Ось пеніцилін. Дуже добре допомагає від запалення легень. Ось ампіцилін, оце амоксицилін. Теж хороше діло. А оце феноксиметилпеніцилін, його здебільшого дають дітям, він може спрацювати, якщо інші не допоможуть. Йому треба пити багато води, і соки треба пити, але їх вам може не трапитися, тож давай йому оце — вітамін C в таблетках. І ще його треба вигулювати…
— Ой, я цього всього не запам’ятаю! — ледь не заплакав Том.
— Боюся, що мусиш. Бо більше нема кому. Ти сам.
Том заплакав.
Нік нахилився до нього. Змахнув рукою. Ляпасу не вийшло — відчуття знову було таке, що Нік складався з диму, і його рука пройшла чи то повз нього, чи, може, крізь нього, але в Тома все одно голова смикнулася, щось у ній клацнуло.
— Припини! Ти зараз не можеш бути як дитина, Томе! Будь мужчиною! Ради Бога, будь мужчиною!
Том дивися на Ніка великими очима, підперши щоку рукою.
— Вигулюй його, — сказав Нік. — Хай стає на здорову ногу. Якщо треба, тягни. Але йому не можна весь час лежати на спині, він так захлинеться.
— Він не в собі, — сказав Том. — Він кричить… кричить до людей, яких нема поряд.
— Він марить. Усе одно його треба вигулювати. Як тільки можеш. Хай п’є пеніцилін, по одній таблетці. Аспірин йому давай. Тримай його в теплі. Молись. Оце і все, що ти можеш зробити для мене.
— Добре, Ніку. Добре, я постараюся бути мужчиною. Постараюся все запам’ятати. Але коли б ти був тут, Боже мій, як я хочу, щоб ти був тут!
— Ти зробиш усе, що можеш, Томе. Так.
Нік зник. Том отямився і побачив, що стоїть у покинутій аптеці перед касою ліків за рецептом. На склі перед ним стояли три пляшечки таблеток. Том довго на них дивився, потім їх зібрав.
——
Том повернувся в готель о четвертій ранку, притрушений мокрим снігом. Надворі розвиднювалось, і на сході було видно тонку смужку світанку. Коджак захоплено загавкав, Стю застогнав і прокинувся. Том опустився поряд на коліна.
— Стю!
— Томе, ти? Дихати важко…
— У мене є ліки, Стю. Нік мені показав. Будеш пити й проженеш інфекцію. Одну таблетку треба випити просто зараз.
З торбинки, яку він приніс, Том витяг чотири пляшечки ліків і високу пляшку напою «Ґаторейд»[209]. Щодо соку Нік помилявся. У місцевій крамниці «Суперетт» було повно соків у пляшках.
Стю підніс ліки до очей, уважно на них подивився.
— Томе, де ти їх узяв?!
— В аптеці. Мені Нік дав.
— Не може бути.
— Може, може! Тобі треба випити пеніциліну і подивитися, чи допоможе. Де написано «пеніцилін»?
— Ось тут… але, Томе…
— Ні, треба. Нік сказав. І ще тобі треба гуляти.
— Не можу. У мене нога поламана. І мені погано, — голос у Стю став вередливий, дратівливий. Хворий голос.
— Треба. Або я тебе тягтиму, — сказав Том.
Стю втрачав свій слабкий зв’язок із реальністю. Том вкинув йому в рот одну капсулу пеніциліну, Стю рефлекторно її ковтнув, а Том дав йому напою, щоб ліки не застрягли в горлі. Стю все одно відчайдушно закашляв, а Том постукав його по спині, як дитину, якій треба відригнути. Тоді він поставив Стю на здорову ногу і став водити вестибюлем, Коджак нервово бігав за ними.