— Господи, будь ласка, — промовляв Том. — Господи, будь ласка, будь ласка, Господи…
Стю вигукував:
— Я знаю, де взяти пральну дошку, Ґлене! Вони в музичній крамниці є! Я у вікно бачив!
— Господи, будь ласка… — тяжко дихаючи, повторював Том. Голова Стю схилилася йому на плече. На дотик вона здавалася Томові гарячою, як піч. Поламана нога, прибинтована до дошки, волочилася за ними.
Боулдер ще ніколи не здавався таким далеким, як того печального ранку.
——
Стю боровся із запаленням легень два тижні. Літрами пив «Ґаторейд», «V-8», виноградний сік фірми «Велч», усілякі апельсинові напої. Він рідко розумів, що саме п’є. Сеча в нього була їдка й концентрована. Він вроблявся, як немовля, і, як у немовляти, його випорожнення були жовті, рідкі, і його, як немовля, абсолютно не випадало винуватити в неохайності. Том його мив і міняв білизну. Том водив його вестибюлем готелю «Юта». І Том сидів біля нього вночі й не спав — не тому, що Стю марив уві сні, а тому, що він тяжко дихав; але тяжкість урешті минулася.
Через два дні пиття пеніциліну Стю вкрився негарними червоними висипами, і Том перевів його на ампіцилін. Той діяв краще. 7 жовтня Том прокинувся зранку — і побачив, що Стю спить міцніше, ніж будь-коли останніми днями. Чоловік лежав геть спітнілий, але чоло в нього було не гаряче. Уночі лихоманка минулася. Наступні два дні Стю здебільшого спав. Том ледве міг його добудитися, щоб дати ліки і грудочку цукру з ресторану при готелі.
11 жовтня Стю стало гірше, і Том страшенно злякався, що йому настав кінець. Але температура не була така висока, і дихати не було так тяжко, як у страшні ранки п’ятого і шостого числа.
13 жовтня Том прокинувся після того, як закуняв в одному з крісел — і побачив, що Стю сидить і роззирається навколо.
— Томе, — прошепотів він, — я живий!
— Так! — зрадів Том. — Боже мій, так!
— Я їсти хочу. Ти б не міг якого-небудь супчику спорудити, Томе? Може, з вермішеллю?
До вісімнадцятого числа сили до нього трохи повернулися. Він уже міг хвилин із п’ять ходити вестибюлем на милицях, які Том приніс із аптеки. Поламана нога безупинно, надокучливо свербіла: кістки почали зростатися. 20 жовтня він уперше вийшов надвір, закутаний, у термобілизні, у великому кожусі.
День був теплий і сонячний, але вже з холодком. У Боулдері, мабуть, ще була середина осені, жовкло листя на осиках, а тут зима була так близько, що відчувалася ледь не на дотик. У тіні, де ніколи не бувало сонце, були помітні ділянки підмерзлої снігової крупи.
— От не знаю, Томе, — сказав Стю. — Мабуть, до Ґранд-Джанкшена доїдемо, а далі — просто не знаю. У горах буде багато снігу. І якийсь час я ще не наважуся вирушати все-таки. Треба, щоб сили повернулися.
— А скоро вони повернуться, Стю?
— По правді, не знаю, Томе. Почекаємо, побачимо.
——
Стю був налаштований не надто поспішати, не квапити події — він був такий близький до смерті, що мав повне право насолоджуватись одужанням. Хотів якомога повноцінніше стати на ноги. Вони перебралися з вестибюлю у блок із двох кімнат на другому поверсі. А номер навпроти став тимчасовою будкою для Коджака. Нога у Стю справді зросталася, але з огляду на те, що її зафіксували нерівно, вона не збиралася ставати такою прямою, як була, — хіба що Джордж Річардсон потім її зламає і вправить як слід. Було схоже на те, що коли він ходитиме вже без милиць, то кульгатиме.
Однак він узявся її тренувати, намагаючись повернути їй тонус. Зробити, щоб нога хоча б на 75 відсотків працювала, як раніше, — то був довгий процес, але, наскільки він міг судити, попереду ще була вся зима.
28 жовтня в Ґрін-Рівері намело майже п’ять дюймів[210] снігу.
— Якщо скоро не рушимо, — сказав Стю Томові, дивлячись на сніг, — то так тут і будемо в цій галімій «Юті» зимувати.
Наступного дня вони поїхали «плімутом» на заправку на краю містечка. Часто відпочиваючи і покладаючи найважчу працю на Тома, вони поміняли лисуваті задні шини на новенькі зимові. Стю замислювався, чи не взяти що-небудь повнопривідне, але вирішив, абсолютно ірраціонально, що їм слід триматися своєї удачі. Том завершив справу, поклавши баласт — чотири п’ятдесятифунтові[211] мішки піску — в багажник «плімута». З Ґрін-Рівера на схід вони вирушили на Геловін.
——
До Ґранд-Джанкшена вони дісталися 2 листопада опівдні, і, як виявилося, провели там значно більше, ніж три години. Весь ранок небо було свинцево-сіре, і коли вони вирулили на головну вулицю, перші сніжини почали ковзати капотом «плімута». Короткі снігопади їм дорогою траплялися кілька разів, але це не був короткий снігопад. Небо обіцяло серйозну заметіль.