— А Френні тобі видно?
Том засяяв.
— Френні, так. Вона товста. У неї, мабуть, буде дитина. Вона живе у Люсі Свонн. У Люсі теж буде дитина. Але у Френні спершу. Тільки от…
Том спохмурнів.
— Томе! Тільки що?
— Дитина…
— Що, що з дитиною?
Том роззирнувся, не розуміючи, що сталося.
— Ми по вовках стріляли, так? Я заснув, Стю?
Стю постарався всміхнутися.
— Так, Томе, трохи.
— А мені слон снився. Правда, смішно?
— Так.
«А що ж дитина? Що Френ?»
Він почав підозрювати, що вони спізняться і те, що побачив Том, може статися до їхнього приїзду.
——
За три дні до Нового року погода зіпсувалась, і вони зупинилися в містечку Кіттрідж. Вони вже були так близько до Боулдера, що затримка їм обом була прикра — навіть Коджак, здавалося, нервував і не знаходив собі місця.
— А ми зможемо скоро виїхати, Стю? — з надією питав Том.
— Не знаю, — сказав Стю. — Сподіваюся. Якби нам хоча б іще два дні гарної погоди, так більше й не треба було б. От чорт! — він зітхнув, потім знизав плечима. — Ну, може, невеличкі заметілі будуть.
Але то виявилася найгірша буря за всю зиму. Мело п’ять днів, нанесло кучугури, які в деяких місцях сягали дванадцяти й навіть чотирнадцяти футів[219].
Коли вони прокопали стежку зі свого житла 2 січня, щоб подивитися на сонце — мале і пласке, немов тьмяна мідна монетка, — геть усі орієнтири зникли. Більшість дрібних крамничок міста були не просто засипані снігом, а поховані в ньому. Вітер надав заметам і кучугурам дикої, звивистої форми. Усе стало наче на іншій планеті.
Вони рушили далі, але просувалися повільніше, ніж будь-коли; пошук дороги з постійної мороки перетворився на серйозну проблему. Снігомобіль раз у раз застрягав, і його доводилося відкопувати. А на другий день 1991 року знову загули лавини, немов товарні потяги.
4 січня вони доїхали до того місця, де від траси US 6 відходив шлях на Ґолден, і хоча жоден з них того не знав — не було ні снів, ні передчуттів, — але саме того дня у Френні Ґолдсміт почалися пологи.
— Ну гаразд, — сказав Стю, коли вони зупинилися на повороті. — Отепер уже дорогу шукати не треба, хай там як. Її ж у скелі прорубали. Але нам будь здоров пощастило, що ми знайшли цей поворот.
Не з’їхати з дороги було просто, а от проїжджати тунелі — аж ніяк. Щоб знайти вхід, доводилося прокопувати шлях — десь у пухкому снігу, а десь у промерзлому, нанесеному давнішими лавинами. Снігомобіль завивав і невесело клацав по голій дорозі всередині тунелю.
А що було гірше — так це те, що в тунелях було страшно, як міг би підтвердити Ларрі або Чувак-Сміттєбак. Темно, як у шахтах, — єдиним світлом були фари снігомобіля, оскільки обидва кінці були засипані снігом. Враження було таке, наче тебе зачинили в темному холодильнику. Їхали до болю повільно, бо кожен вихід із тунелю ставав вправою в інженерних навичках, і Стю дуже боявся, що колись вони доїдуть до такого тунелю, з якого виїхати буде просто неможливо, хоч скільки крекчи, розгрібай і розсувай машини, що стоять усередині. Якби таке сталося, вони б мусили розвертатись і об’їжджати міжштатною трасою. На цьому вони втратять щонайменше тиждень. Покинути снігомобіль — то був узагалі не варіант: це означало б дуже болісне самогубство.
А Боулдер був так близько.
7 січня приблизно через дві години після того, як вони викопалися з чергового тунелю, Том підівся на задньому сидінні снігомобіля і показав.
— А що це, Стю?
Стю геть утомився й замахався. Сни в нього припинились, але, як не дивно, так чомусь йому було ще страшніше, ніж без снів.
— Не вставай, коли їдемо, Томе, ну скільки разів можна казати? Ти ж назад упадеш головою в сніг і…
— Так, але що це таке? На міст схоже. Чи ми до річки під’їхали, Стю?
Стю подивився, сповільнив хід, зупинив машину.
— Що це? — схвильовано спитав Том.
— Переїзд, — пробурмотів Стю. — Я… я просто повірити не можу…
— Переїзд? Переїзд?
Стю розвернувся і схопив Тома за плечі.
— Та це ж переїзд на Ґолден, Томе! Це там 119-та, траса 119! Дорога на Боулдер! Ми вже в двадцяти милях від міста! А то й менше!
І тут Том нарешті все зрозумів. Він роззявив рота — і в нього зробився такий кумедний вираз обличчя, що Стю розсміявся й поплескав його по спині. Тепер навіть невідчепний біль у нозі його не турбував.
— Ми що, правда майже вдома, Стю?
— Так, так, та-а-ак!
Тоді вони обнялись і незграбно затанцювали, падаючи, здіймаючи хмари снігу, обсипаючи ним одне одного. Коджак здивовано дивився на це… але за кілька секунд теж застрибав, загавкав, замахав хвостом.