Френ запалила гасову лампу, світло було м’яке, жовте. Пітер, уже сонний, спокійно дивився на них. Він награвся. Френ перевдягла його в нічну сорочку.
«Будь-хто з нас може виторгувати собі хіба що час, — подумав Стю. — Час для життя Пітера, його дітей, може, дітей моїх праправнуків. Десь року до 2100-го — навряд чи довше. Може, й менше. То буде досить часу бідолашній старенькій матінці-Землі трохи відновитися. Сезон відпочинку».
— Що? — спитала вона: він виявив, що пробурмотів ті слова вголос.
— Сезон відпочинку, — повторив він.
— Що це означає?
— Усе, — сказав він і взяв її за руку.
Дивлячись на Пітера, він подумав: «Може, якщо ми йому розповімо, що сталося, він розкаже своїм дітям. Попередить їх: “Любі діти, оці іграшки — це смерть: вони палять, несуть радіацію і чорну чуму, яка душить людину. Ці іграшки — небезпечні: коли вони створювалися, диявол у людському мозку керував нашими Божими руками. Будь ласка, не грайтеся ними, любі діти, будь ласка, ніколи не грайтеся. Більше ніколи. Будь ласка… засвойте цей урок. Нехай вашим зошитом стане спорожнілий світ”».
— Френні, — сказав він і озирнувся подивитися в її очі.
— Що, Стюарте?
— Як ти вважаєш… люди коли-небудь хоч чогось навчаться?
Вона відкрила рота, щоб сказати, повагалася, промовчала. Мигтіла гасова лампа. Її очі здавалися дуже синіми.
— Не знаю, — врешті сказала вона. Здається, ця відповідь їй не сподобалася; вона постаралася сказати ще щось, чимось доповнити свої слова, але змогла тільки повторити: — Не знаю.
Коло замикається
«Нам потрібна підмога», — подумав Поет.
Едвард Дорн
Він прокинувся на світанку.
Чоботи були на ньому.
Сів і поглянув навколо. Лежав він на морському березі, на білому, мов кістка, піску. Над ним керамічне, безхмарне синє небо стояло високе й глибоке. Унизу бірюзове море налітало на риф і обережно відступало, коливаючись між дивними човнами, які були
(каное, каное з поплавцями.)
Він знав це… але яким чином?
Підвівся на ноги і ледь не впав. Його трусило. Важко він відбувся. Похмілля мучило.
Він розвернувся. Зелень джунглів так і кинулася в око: темна, густа хаща ліан, широкого листя, буяння квітів, які були
(рожевими, наче сосок хористки.)
Він знову здивувався.
Хто це така — хористка?
І до того ж, що таке сосок?
Побачивши його, залементував ара, полетів наосліп геть, налетів на товстий стовбур старого баньяна — і впав мертвим до його ніг, задерши ноги.
(Догори ногами на стіл подала.)[224]
Мангуста поглянула в його рум’яне, заросле щетиною обличчя — і померла від крововиливу в мозок.
(Схопили діти по ложці і ножу.)
Жук, який діловито біг стовбуром пальми ніпа, почорнів і висох, так що лишився тільки панцир, щойно крихітні електричні блискавки затріскотіли між його вусиків.
(Давай підливу сьорбати із його жу-жу-жу.)
«Хто я?»
Він не знав.
«Де я?»
А яка різниця?
Він пішов — пошкандибав — до краю джунглів. У голові в нього паморочилося від голоду. Звук припливу гудів у його голові, як шалене биття крові. Голова була геть порожня, немов у новонародженого.
Він уже був на півшляху до зеленої хащі, коли звідти вийшло троє людей. Потім їх стало четверо. Потім — півдюжини.
То був смаглявий, гладкошкірий народ.
Вони довго дивилися на нього.
Він — на них.
Почало приходити розуміння.
Шість людей перетворилися на вісім. Вісім — на дванадцять. Усі були зі списами. Почали їх загрозливо підіймати. Чоловік зі щетиною на лиці дивився на них. Були на ньому джинси та обшарпані ковбойські чобітки — і більш нічого. Верхня частина його тіла була біла, немов живіт коропа, і жахливо охляла.
Списи здійнялися вгору. Тут один із темношкірих людей — вождь — вичавив із себе одне слово, потім знову, і це слово звучало приблизно так: «Юн-на!»
Еге, потихеньку все приходить.
Атож.
Наприклад, його ім’я.
Він усміхнувся.
Усмішка ця була — неначе червоне сонце проглянуло крізь чорну хмару. Він показав білосніжні зуби й дивовижні палючі очі. Він розвернув до них свої долоні без ліній в універсальному жесті миру.
Перед силою цієї усмішки вони не встояли. Списи попадали додолу; один із них увіткнувся в пісок під кутом і так і лишився, гойдаючись.
— Do you speak English?
Вони просто дивилися на нього.
224
Тут і далі спливають цитати з народного блюзу «The Duck’s Yas Yas Yas» — жартівливо-сороміцької пісні, яка починається так:
Купила мама півника, за качку сприйняла,
Догори ногами на стіл подала…