Він раптом підняв голову й подивився вгору — може, щоб перевірити, чи горить світло. Френні й далі дивилася вниз. Їхні погляди зустрілися.
— Боже милосердний! — закричав чоловік на тротуарі. Він несамохіть зробив крок назад, потрапив ногою в канаву і впав на сідниці.
— Ой! — одночасно вигукнула Френні і теж відсахнулася на своєму балконі. За її спиною у глиняній вазі на підставці ріс великий хлорофітум. Френні, не бачачи, зачепила рослину. Та похитнулася, майже прийняла рішення пожити ще трохи — і раптом кинулася на плитку балкону з гучним тріском.
Стю в спальні хропнув, перевернувся на другий бік і продовжив спати.
На Френні — що, мабуть, можна було передбачити — напав сміх. Вона затисла рот обома руками й щосили стиснула ними губи, але сміх усе одно прорвався тихим хрипким шепотом. Оце так грація, подумала вона й знову зайшлася безгучним сміхом у долоні. Коли б він припхався з гітарою, можна було б цю чортову вазу на нього скинути. «О соле міо…» — БАБАХ! Від стриманого сміху в неї аж живіт заболів.
Знизу почувся змовницький шепіт.
— Гей, там… на балконі… цить!
— «Цить», — прошепотіла до себе Френні. — Яка краса — «цить!»
Їй конче треба вийти, доки вона не почне іржати, як коняка. Френні ніколи в житті не вдавалося як слід стримати сміх, якщо він уже її розбирав. Вона швидко пробігла темною спальнею, схопила більш солідний (і скромний) халат із гачка на дверях ванної і побігла коридором, долаючи сміх, утримуючи обличчя, наче гумову маску. Вона вискочила на сходовий майданчик і пройшла один проліт униз, доки сміх вирвався на волю. І ще два поверхи вона пробігла з диким реготом.
Чоловік — молодий, як вона тепер помітила, — уже підвівся і обтрушувався. Він був худий і доброї тілобудови; більша частина його обличчя заросла бородою, яка при світлі дня могла виявитися білявою чи, може, рудуватою. Під очима в нього були темні кола, але на губах грала сумна усмішечка.
— Що ти там перевернула? — спитав він. — За звуком — так наче рояль!
— То був вазон із квіткою, — пояснила Френні. — Він… він… — але тут її знову розібрав сміх, і вона змогла лише показати на нього пальцем і схопитися за живіт, який уже болів. По її щоках бігли сльози. — Ти мене насмішив! Розумію, що це дико невиховано — так казати про людину, яка щойно зустрілася, але… мамо моя! Насмішив-таки!
— За старих часів, — посміхнувся він, — я б після цього одразу подав на тебе в суд десь так на чверть мільйона, не менше. Травма хребта… Ваша честь, я подивився вгору — і ця молода жінка дивилася на мене. Так, я переконаний: вона зробила гримасу. Так, гримаса точно була. Справу буде вирішено на користь позивача! А також на користь суду! Далі буде десятихвилинна перерва…
Вони трохи посміялися разом. Чоловік був одягнений у чисті линялі джинси й темно-синю сорочку. Літня ніч була тепла й лагідна, і Френні вже раділа, що вийшла надвір.
— Чи ти часом не Френ Ґолдсміт?
— Часом я. А тебе я не знаю.
— Ларрі Андервуд. Ми сьогодні щойно приїхали. Власне, я шукаю такого собі Гарольда Лодера. Він стверджує, що мешкає в будинку 261 по Перл-стрит зі Стю Редманом, Френні Ґолдсміт і ще якимись людьми.
Від цих слів сміх як рукою зняло.
— Гарольд був у цьому будинку, коли ми щойно приїхали в Боулдер, але доволі давно звідси пішов. Він зараз на Арапаго, це в західній частині міста. Коли хочеш, дам його адресу й поясню, як дістатися.
— Буду вдячний. Але почекаю до завтра, тоді до нього вирушу, певне. Я другий раз так ризикувати не буду.
— Ти знайомий з Гарольдом?
— І так, і ні: так само, як і з тобою. Хоча, правду кажучи, я тебе уявляв зовсім по-іншому. Як таку блондинку-валькірію з картини Френка Фразетти[70], може, з парочкою 45-каліберних пістолетів на поясі. Але в кожному разі радий знайомству.
Він простяг руку, і Френні, заскочено всміхаючись, її потисла.
— Боюся, я геть не уявляю, про що ти говориш.
— Сідай-но на бордюрчик, розкажу.
Френні сіла. Примарний вітерець прокотився вулицею, женучи перед собою папірці й ворушачи листя в’язів перед будинком суду в трьох кварталах від них.
— У мене є дещо для Гарольда Лодера, — сказав він. — Але це має бути сюрприз, так що якщо побачиш його раніше — мовчок і теде.
— Добре, домовилися, — сказала Френні, ще дужче заінтригована.
Ларрі підняв свою зброю — і то виявилася зовсім не зброя, а довгошия пляшка вина. Він розвернув її під кутом, так що можна було прочитати напис на етикетці: «Бордо» вгорі, а нижче дата — 1947 рік.
70
Відомий американський художник, працював у стилі фентезі та наукової фантастики; малював комікси, плакати, ілюстрації, був мультиплікатором тощо.