— Найкраще з витриманого бордо цього століття, — оголосив Ларрі. — Ну принаймні так казав мій старий друг. Руді його звали. Прийми й упокой Господи його душу.
— Але 1947 рік… це ж сорок три роки тому. Воно… цей саме… не зіпсувалося?
— Руді казав, що гарне бордо не псується. Хай там як, а я його від самого Огайо віз. Коли вже це вино погане, то це погане вино здалеку.
— І це для Гарольда?
— Це і ще отаких купа, — він витяг щось із кишені куртки і дав їй. Френні не треба було читати напис, щоб зрозуміти, що то за штука. Вона розреготалася.
— Батончик «Пейдей»! — вигукнула вона. — Гарольдів улюблений… але як ти здогадався?
— То ціла історія.
— Так розкажи!
— Розкажу. Жив собі колись такий Ларрі Андервуд, і приїхав він із Каліфорнії до Нью-Йорка навідати свою любу матусю. Це була не єдина причина його приїзду, але решта були дещо неприємніші, то хай буде красива і шляхетна причина, гаразд?
— Чом би й ні? — погодилася Френні.
— І дивіться, якась зла чаклунка чи то якісь довбодятли з Пентагону напустили на країну велику чуму, і не встигнеш сказати: «Ось прийшов Капітан Трипс» — як майже всі у Нью-Йорку померли. І матуся Ларрі теж.
— Співчуваю. Мої тато з мамою теж.
— Так — усі мами і тати. Коли б ми всі надіслали іншим листівки зі співчуттями, то всі листівки б на це пішли. Так от, Ларрі виявився одним із щасливців. Він вибрався з міста з дамою на ім’я Рита, яка не була дуже готова до того, що сталося. І Ларрі, на жаль, теж не був готовий їй із тим допомогти.
— Ніхто готовий не був.
— Тільки дехто швидше пристосувався. Хай там як, а Ларрі з Ритою прямували до узбережжя штату Мейн. Вони дісталися до Вермонта, і тут дама отруїлася снодійним.
— О, Ларрі, як шкода.
— Ларрі це дуже тяжко пережив. Власне, він це сприйняв як мовби Божий присуд щодо сили свого характеру. Та й до того ж йому вже один-двоє тямущих людей казали, що його найнезнищенніша риса характеру — ясна смужка егоцентризму, що просвічується, як та флуоресцентна Мадонна на приладовій панелі «кадилака» 59-го року.
Френні трохи посовалася на бордюрі.
— Маю надію, я тебе не змусив занудьгувати, але це все стояло в мені вже довгий час, і таки це пов’язане з тією частиною історії, де з’явиться Гарольд. Окей?
— Окей.
— Дякую. У мене таке враження, що відколи ми зупинилися перед цією привітною бабусею сьогодні, я шукаю дружнього лиця, щоб поділитися з ним. Я гадав, це буде Гарольд. Хай там як, а Ларрі рушив далі в Мейн, бо більше не знав куди йти. Йому тоді почали снитися дуже кепські сни, але оскільки він був сам-один, то не знав, чи сниться те саме ще комусь. Він просто розцінив це як симптом наростання нервового зриву. Але врешті він дістався до маленького прибережного містечка Веллс, де зустрів жінку на ім’я Надін Кросс і хлопчика, якого, як оце виявилося, звати Лео Роквей.
— Веллс… — тихо здивувалася Френні.
— Ну от, і троє мандрівників щось ніби підкинули монетку, куди йти трасою US-1. Випала решка, і вони рушили на південь, а тоді потрапили…
— В Оґанквіт! — у захваті втрутилася Френні.
— Точно. І там на сараї з напису здоровими літерами я вперше дізнався про Гарольда Лодера і Френсіс Ґолдсміт.
— Гарольдів напис! О, Ларрі, йому буде так приємно!
— Ми поїхали за його вказівками до сараю коло Стовінгтона, а звідти — до Небраски, а на будинку матінки Ебіґейл прочитали про Боулдер. Дорогою людей зустрічали. Серед них була і Люсі Свонн, моя жінка. Я був би радий тебе з нею познайомити. Тобі вона, мабуть, сподобається… Ну а потім сталося таке, чого Ларрі не дуже хотілося. Його невеличка групка з чотирьох зросла до шести. Ті шестеро зустріли ще чотирьох у штаті Нью-Йорк, і вони теж приєдналися. Коли ми дісталися до Гарольдового напису у дворі матінки Ебіґейл, нас було вже шістнадцять, і, від’їжджаючи, ми підібрали ще трьох. Ларрі очолював весь цей веселий балаган. Ніяких виборів чи що не було. Просто так склалося. І йому насправді й не хотілося відповідальності. То був тягар. Він ночами через це не спав. Почав пити тамс і ролейдс[71]. Але просто чудасія, як голова сама себе обмежує. Я не міг скинути це з себе. То було питання самоповаги. І я — він — завжди боявся, що круто облажається, що встане як-небудь зранку — а хтось так помре вві сні, як тоді Рита у Вермонті, і всі стоятимуть і показуватимуть на нього пальцем: «Це ти винен! Ти нічого не придумав, як зарадити — і це сталося через тебе!» Про таке я просто й говорити не міг ні з ким, навіть із Суддею…
71
«Tums», «Rolaids» — види таблеток від підвищеної кислотності: очевидно, у Ларрі від хвилювання болів шлунок.