— Я прийду по тебе, матінко. Не зараз, але скоро. Ми заженемо вас, як хорти оленів. Я — все, що ти про мене думаєш, але я понад твої уявлення. Я — чародій. Я той, хто говорить за прийдешній час. Твої люди знають мене найкраще, матінко. І звуть мене Джоном Завойовником.
— Іди геть! Облиш мене в ім’я Господа Всемогутнього!
Але її охопив такий жах! Не за людей навколо, яких у цьому сні символізували кури в мішку, а за себе. Вона боялася в глибині душі, боялася за власну душу.
— Твій Бог не владний наді мною. Його судно слабке.
— Ні! Неправда! Моя сила — то сила десятьох, я злечу на крилах орлиних…
Але вовк тільки шкірився й наближався. Вона відсахнулася від його подиху, тяжкого й дикого. То був страх, що приходить опівдні, і страх нічний, і їй дійсно було лячно. Вона була на дні найглибшого свого страху. А вовк, і далі шкірячись, заговорив на два голоси: запитував і сам собі відповідав.
— Хто видобув воду зі скелі, коли ми хотіли пити?
— Я! — відповів вовк зухвало, з гарчанням і підвиванням водночас.
— Хто врятував нас, коли ми занепали духом? — запитав вовк, шкірячись; його морда лише в кількох дюймах від її лиця дихала живою бійнею.
— Я! — верескнув вовк, присуваючись іще ближче, і його вишкірена паща була повна лютої смерті, горді очі червоніли. — О, падіть ниць і прославляйте моє ім’я, бо я даю воду в пустелі, прославляйте моє ім’я, бо я добрий і вірний слуга, який дає воду в пустелі, й ім’я моє — це також і ім’я мого Пана…
Паща широко роззявилася, щоб ковтнути її.
——
«…ім’я моє… — пробурмотіла вона. — Прославляйте моє ім’я, прославляйте Бога, який поширює благодать, прославляйте його, всі земні створіння…»
Вона звела голову і в якомусь заціпенінні оглянула кімнату. Біблія впала на підлогу. За східним вікном світало.
— О Господи! — скрикнула вона гучним і тремким голосом.
«Хто видобув воду зі скелі, коли ми хотіли пити?»
Це справді воно? Боже милий, чи це справді воно? Це тому на її очах полуда, яка застує їй те, що їй слід знати?
Гіркі сльози покотилися з її очей, і вона повільно, болісно звелася на ноги й пішла до вікна. Артрит заганяв свої тупі циганські голки в суглоби її стегон і колін.
Вона визирнула і зрозуміла, що слід робити.
Вона пішла до стінної шафи й стягла через голову свою нічну сорочку. Впустила її на підлогу. Тепер вона стояла гола, і тіло її було пооране зморшками, як русло великої річки часу.
— Нехай буде воля Твоя, — промовила вона і почала вдягатися.
За годину вона поволі йшла на захід Мейплтон-авеню у бік лісистих стежок і вузьких ущелин, що лежали за містом.
——
Стю був із Ніком на електростанції, коли примчав Ґлен. Без жодного вступу він сказав:
— Матінка Ебіґейл. Вона зникла!
Нік кинув на нього різкий погляд.
— Ти про що? — спитав Стю, одночасно відводячи Ґлена вбік від команди, яка намотувала мідний дріт на зламані турбіни.
Ґлен кивнув. Він промчав п’ять миль[76] велосипедом і досі ще не віддихався.
— Я пішов до неї розповісти про вчорашнє засідання, дати їй послухати касету, якщо треба. Хотів, щоб вона знала про Тома, бо мене весь цей задум дуже турбує… те, що сказала Френні, на мене наче подіяло під ранок. Хотів раненько, бо Ральф казав, що сьогодні йдуть іще дві групи людей, і ти ж знаєш, вона любить їх зустрічати. Прийшов десь о восьмій тридцять. На стукіт вона не відповіла, то я увійшов. Гадав, що коли вона спить, то просто піду собі… але хотів пересвідчитися, чи вона… ну жива чи що… вона ж така стара все-таки.
Нік не зводив очей з губ Ґлена.
— А її там не було взагалі. Оце я знайшов на її подушці.
Він вручив їм паперову серветку. Великими, тремтячими літерами там було написано:
Зараз мені треба десь піти. Я згрішила, я гадала, що знаю Волю Божу. Моїм гріхом була ГОРДИНЯ, і Він хоче, щоб я знову шукала собі місця в Його праці.
Буду з вами, щойно на те буде Божа воля.
Еббі Фрімантл
— Бля буду! — промовив Стю. — Так що ж нам тепер робити? Ти як гадаєш, Ніку?
Нік узяв записку й перечитав її. Повернув Ґленові. Тепер у його серці зник гнів, і він був просто сумний.
— Гадаю, нам треба пересунути ці збори на сьогоднішній вечір, — сказав Ґлен.
Нік похитав головою. Дістав свій блокнот, щось написав, вирвав аркуш і дав Ґленові. Стю читав, зазираючи йому через плече.
— Чоловік мислить, а Бог радить. Матінка Е. любила цей вислів і часто до нього вдавалася. Ґлене, ти ж сам казав, що вона інакше зорієнтована: на Бога, на власну думку, на свої ілюзії чи що там іще. Що ж вдієш? Вона пішла. Ми цього не змінимо.