— Ніяких слідів не знайшли, Стю?
— Нє-а.
— А Гарольд як?
Стю знімав штани.
— Замахався будь здоров. Переживає, що з його ідеї нічого не вийшло. Вечеряти його кликав до нас, хай приходить, коли захоче. Маю надію, ти не проти. Знаєш, я вже й думаю, що цей пацан мені починає подобатись. Оце й не думав тоді, коли ми зустрілися в Нью-Гемпширі. Нічого, що я його запросив?
— Нічого, — відповіла Френ, подумавши. — Ні, я б хотіла мати хороші стосунки з Гарольдом.
«А я тут сиділа вдома, думала, що Гарольд йому кулю в голову пустити хоче, — подумала вона, — а Стю його в гості запрошує. Розкажіть і ви про свої гормональні фокуси під час вагітності!»
Стю сказав:
— Якщо матінка Ебіґейл не з’явиться до ранку, то, певне, я знову покличу Гарольда на розшуки.
— Я теж хочу з вами, — швидко сказала Френ.
— І ще тут є люди, які не до кінця переконані, що її годують круки[80]. По-перше, Дік Воллмен. По-друге, Ларрі Андервуд.
— Ну то гаразд, — сказав він і приєднався до Френ на ліжку. — То що там у тебе під сорочкою?
— Такий великий, сильний чоловік, напевне, здатний перевірити це без сторонньої допомоги, — суворо відказала Френ.
Як виявилося, там не було нічого.
——
Наступного дня пошуковий загін скромно стартував о восьмій годині у складі шістьох людей: Стю, Френ, Гарольд, Дік Воллмен, Ларрі Андервуд і Люсі Свонн. Опівдні в загоні було вже двадцять людей, а до сутінок (які, як завжди, супроводжувалися короткими грозами в передгір’ях) уже понад півсотні людей прочісували місцевість на захід від Боулдера, переходили вбрід струмки, бродили туди-сюди каньйонами, перебиваючи радіосигнал одне одному.
Дивний стриманий жах поступово прийшов на зміну вчорашній готовності примиритись із ситуацією. Попри потужну силу снів, які підтверджували напівбожественний статус матінки Ебіґейл у Вільній зоні, більшість людей у питаннях виживання залишалися реалістами: стара жінка віком понад сто років сама десь блукає всю ніч. А тепер настає наступна ніч, а її все немає.
Чоловік, який пройшов через усю країну від Луїзіани до Боулдера з двадцятьма людьми, чітко це підсумував. Вони прийшли опівдні за день до того. Коли їм сказали, що матінка Ебіґейл зникла, цей чоловік на ім’я Норман Келлоґґ кинув на землю свою бейсболку і сказав:
— От уже щастить як утопленику, блять… а хто у вас пішов її шукати?
Чарлі Імпенінг, який трохи став місцевим панікером (це саме він повідомив чудову новину про сніг у вересні), почав казати людям, що коли матінка Ебіґейл вшилася, то, може, це знак усім іншим вшиватися. Та й Боулдер занадто близько. До чого? Та нехай, яка різниця, до чого, але, хай йому абищо, близькість до Нью-Йорка чи Бостона була б для Чарлі, сина Мейвіс Імпенінг, значно спокійнішою.
Слухати його ніхто не став. Люди втомились і були готові осісти. Якщо настануть холоди, а опалення не буде, то вони, може, й переберуться кудись, але не раніше. Вони зализували рани. Імпенінга ввічливо попрохали йти самого, коли вже йому так хочеться. Імпенінг сказав, що почекає, доки ще кільком людям відкриються очі. Чули, що Ґлен Бейтман висловив думку, що з Чарлі Імпенінга вийде збіса невдалий Мойсей.
«Стриманим жахом» почуття в громаді обмежувалися, на думку Ґлена Бейтмана, бо люди досі лишалися раціонально налаштованими, попри всілякі сни, попри глибоко прихований страх перед тим, що діється на захід від Скелястих гір. Забобонам, як і справжньому коханню, потрібен час, щоб вирости, усвідомити себе й розквітнути.
— Коли ви закінчуєте будувати сарай, — сказав він Нікові, Стю і Френ, коли того вечора ніч поклала кінець пошукам, — ви прибиваєте над дверима підкову кінцями догори, щоб у ній трималась удача. Але якщо один цвях випадає і підкова перевертається, то ви ж не покидаєте сарай. Може, колись настане день, і ваші діти покинуть той сарай, якщо удача з підкови висиплеться, але то може статися через багато років. Просто зараз ми розгублені, не розуміємо, що відбувається. І це мине, гадаю. Якщо матінка Ебіґейл померла, — Бог знає, але я сподіваюся, що вона жива, — то кращого моменту для такої події з точки зору психічного здоров’я громади годі придумати.