Перші роки, прожиті з Віргінією, були найщасливішими й найпліднішими в житті По. У Філадельфії, де оселилася родина, По працює редактором різних журналів, пише критичні статті, що мали великий резонанс. 1839 року виходить двотомна збірка його оповідань «Гротески та арабески», в яку ввійшло двадцять п’ять творів. За оповідання «Золотий жук» По влітку 1843 року одержує літературну премію. Відбувся переїзд до Нью-Йорка, де письменника знову чекали редакторське тарування й натхненна праця над віршами і прозою. В січні 1845 року в газеті «Івнінг міррор» уперше надруковано найуславленіший твір По — поему «Крук», а влітку з’являються друком «Оповідання», трохи згодом — збірка поезій «Крук та інші вірші». Нарешті до Едгара По приходить широке визнання. Та творчий успіх затьмарюється особистою драмою, тяжко хворіє Віргінія, сухоти підточують її кволий організм, і в січні 1847 дружина письменника вмирає.
Начебто тікаючи від суму й самотності, По в останні роки й місяці життя багато подорожує. Він виступає з лекціями, присвяченими темі «Поетичний принцип», читає власні вірші, пише й нові. Незважаючи на тугу й розпач, намагається будувати плани особистого життя, нової творчості. Але ні тим, ні іншим не судилося здійснитись.
Двадцять восьмого вересня По на кораблі відплив з Річмонда до Балтимора. Третього жовтня його знайшли в Балтиморі на вулиці непритомним і в дуже тяжкому стані, а сьомого він помер у шпиталі.
Обставини його смерті лишилися нез’ясовані, і цю таємницю марно намагаються розв’язати фахівці й дилетанти до наших днів. Версій не бракує, нема переконливих фактів та доказів.
Тепер, майже через півтора століття від смерті великого американського романтика, ми ясніше, ніж сучасники митця, бачимо його приналежність до всесвітнього братства художників першої половини XIX століття, духовним родичем або навіть духовним батьком, взірцем і наставником яких був Байрон. Усіх цих художників з різних країн світу об’єднує спільність творчих засад і спільність визначальних рис характеру. Навіть життя в усіх славетних романтиків надто коротке. Шеллі, Кітс, Леопарді, Міцкевич, Еспронседа, Маха, Лєрмонтов, Бараташвілі, Петефі та багато інших померли передчасно. Майже ніхто з них не сягнув за грань п’ятдесяти літ, а більшість померла або трагічно загинула, не доживши й до тридцяти. І хоч як містично це звучить, у короткій і трагічній долі романтичних митців відчувається якась фатальна закономірність. Не стала винятком і доля Едгара По.
В Едгара По є влучна характеристика власної оповідної манери. В одному з листів він писав про свої ранні твори, що мали ввійти до збірки «Оповідання Фоліо-клубу»: «Ви питаєте мене, в чому полягають їхні характерні особливості. В нісенітницях, доведених до гротеску, у страшному, якому надано відтінок жахливого; в дотепності, піднесеній до ступеня бурлеску, в незвичному, перетвореному на дивне і таємниче». Підтвердження цих слів можна знайти не тільки в ранніх оповіданнях, ті ж характерні для романтичного стилю риси знаходимо згодом і в найдовершеніших уславлених творах письменника.
Оповідання По відрізняються одне від одного сюжетом, настроєм, самим тоном так, що, здається, важко знайти для них стилістичний спільний знаменник (за яким ми впізнаємо руку того чи іншого майстра). За змістом та формальними ознаками можна умовно виокремити такі групи оповідань: психологічні цілком або такі, де психологізм переважає; пародійні й гумористичні; сенсаційні з іронічним присмаком або без нього; пригодницькі; містичні, в яких буяє похмура фантазія і лякають читачів готичні страхіття; лірично-романтичні, що нагадують вірші у прозі; філософські діалоги; розповіді про подорожі; логічні або детективні; науково-фантастичні (дві останні групи проклали шлях новим літературним жанрам). Можливі і перехідні форми, в яких сполучаються гумор і трагедія, поетичність і науковість, створюючи примхливу і дивну єдність. І хоча розмаїття, багатство звучання новелістики По вражає, стилістичний знаменник у неї безумовно є — це романтизм з усією щедрою і барвистою палітрою його прийомів.
Це і незвичність сюжетів, екстравагантних і bizarre (дивних), як полюбляв підкреслювати сам автор, і сліпуча яскравість, напруженість загадкових, таємничих образів. Вони часто гротескні і майже завжди гіперболізовані в усіх своїх рисах і якостях — від гігантських розмірів до породженого ними разючого емоційного впливу. Гострі контрасти барв, небувалі, небачені масштаби й форми, шалені пристрасті та вкрай напружені почуття — все це плине у прозі По в річищі романтизму. Ось, наприклад, опис того, що відчували мореплавці під час бурі: «Часом ми задихалися, здіймаючись вище, ніж звичайно літають альбатроси, а часом із запаморочливою швидкістю неслися вниз у велетенську вирву — справжнє водяне пекло, де завмирав будь-який рух повітря». А ось як виглядають у тому ж оповіданні «Рукопис, знайдений у пляшці» матроси корабля-привида: «Коліна в них тремтіли від кволості, безсилля зігнуло й покорчило їм спини; обвислою зморшкуватою шкірою торохкотів вітер, а голоси в них були глухі, тремтливі й переривчасті; в очах виблискував старечий ревматизм, сиве волосся теліпалося від страшних поривів бурі». Подібні образні гіперболи зустрічаємо в багатьох оповіданнях пригодницького, містичного або пародійного характеру.