Хтось легенько покрутив ручку дверей. У хаті було темно й тихо, тільки біда несамовито терлась об ноги.
Двері були чимось підперті зсередини.
— Мені тільки каву, — заявив її чоловік з порога, прикриваючи рукою очі. — Міцну-міцну. Три літри бажано.
Марія залила кавоварку.
— У тебе буває відчуття, що ти автомат, який виконує програму, але нічого в ній не петрає?
— Буває.
Марія приготувала фужери. І тільки потім зауважила, що їх два. Вона починає звикати їсти й пити удвох.
— Нагадай мені, що я повинен був у тебе запитати, — він відсьорбнув каву. — З кришталю кава теж п’ється непогано. У-у, як я хочу спати… і як добре, що мені самому не довелося робити цю каву. Але що я, — він широко позіхнув, прикриваючи рота, — що я робитиму на роботі?
— Те, що завжди.
— Точно. Ти що п’єш? Воду? Правильно, ін віпо верітас, ін аква санітас.[11] Щось я мав у тебе… Ото, я вже запізнився. І хто повірить, що вночі в мене була партія в шахи?
Допивши каву і прикриваючись рукою від світла, Влад вийшов із-за столу, а проходячи повз неї, звичним жестом скуйовдив їй волосся… Тобто зібрався це зробити… Тобто він цілком забув, що це не Людмила… безсонна ніч… якось так вийшло…
Його жінка рвучко відхилилась… А потім… потім подивилася на його руку, немов на волохату лапу звіра, схопила мітлу й заходилася підмітати абсолютно чисту підлогу.
Влад моргнув і остаточно розгубився. Навіть латина не допомогла.
— Сідай, будь ласка, я маю в тебе щось запитати, — повільно, немов дитині, сказав він і собі сів. Цього разу на стілець. Вона змушена була сісти на диванчику, стискаючи мітлу, аж пальці поблідли.
Щоб то таке її спитати… мудре?
— Чому ти… не любиш каву?
Мудрішого не можна було вигадати.
— А за що її любити?
Слушно.
— І чай нема за що любити, — здогадався він.
— Нема.
— А воду?
Вона знову зблиснула на нього чорним оком. Певно, із захопленням перед мудрістю його думок.
— Людина мусить щось пити.
Он як. Не придерешся.
Влад печінкою відчув, що запізнився добряче. Може, взяти відгул?
Ні, ще не сьогодні.
Не за горами день і час, коли все існуюче затопить одна остання хвиля нудьги і він більше не здатний буде пручатися, і зануриться в цю хвилю з головою, а в його серце вгризеться вовкулака, — і дарма він у п’ятницю не послухався своєї спраги, а повернув додому, дарма-дарма-дарма, ну і що, що весілля, — відклав би, знав же, що однієї п’ятниці вочевидь замало, — щоб зійшла повінь, потрібно два-три дні, — п’ятниця ж тільки роз’ятрила рану, субота посипала її сіллю, а неділя залила спиртом. Але рана досі залишалася відкритою…
Дарма вона вийшла за нього заміж…
Шкода її.
Чоловік пішов, не попрощавшись. Не мав звички ні вітатися, ні прощатися, як вона не мала звички дозволяти гладити себе по голові.
Голову треба захищати перш за все, — цього їх навчав фізкультурник, хоч і давно було — пам’ятає.
— Доброго вам ранку.
Багаторічна звичка пригодилася й зараз.
— А чоловік щойно пішов, ви ще застанете його в гаражі — термінові справи не люблять зволікань.
— Що це ви пили з самого ранку? Каву?
— Ви завжди говорите натяками?
— Тільки з вами.
— Радійте, я сьогодні добра. Сідайте, не соромтеся, я теж, мабуть, вип’ю. Вам яку?
— Чорну й без цукру.
— А я люблю солодку і з вершками.
— Ви завжди подаєте каву у фужерах?
— А ваша жінка хіба ні? Дивно, всі п’ють каву з фужерів.
— А ми п’ємо з філіжанок, уявляєте?
— Та що ви кажете? Та не може такого бути.
— Ви щось хочете сказати?
— Тільки те, що ви знову виграли! Вранішні баталії з чужими красунями стопудово не для мене, — це, моя мала так каже: тату, а я завтра сто пудів не піду до школи, навіть якщо не буде температури!
— І що ви відповідаєте?
— Якщо буде температура, сто пудів не підеш. Щось не чути голосу знайомого «Опеля» — треба йти перевірити, що там до чого.
— Термінову справу заодно залагодити.
— Її так з ходу не залагодиш…
— Особливо зранку.
— Я вже здався п’ять хвилин тому, нечесно мене добивати. Дякую за каву. Ні, нічого не говоріть, здатися тричі — це поганий знак.
На роботі пані Ніна одразу ж направила його до завідувача:
— Ідіть-ідіть, казав, що терміново, а я збрехала, що у вас блатний клієнт.
— Хто б мене прикривав, якби не ви, Нінок.
У завідувача — набурмосеного, але спритного чоловіка, який не вантажив надмірно, але й не попускав віжок — сиділи відвідувачі.