— Це не схоже на падіння…
— Гомо сум, гумані нігіль мігі аліенум ест.[14]
Марія здивовано подивилась на свого чоловіка, але він уже спав.
Рівно через три години у двері подзвонили.
— І кому там не спиться у неділю зранку… субстанція грізеа![15]
— НЕ ВІДЧИНЯЙ…
— Ти щось сказала?
— Ні. Нічого.
На порозі стояв Олександр.
— Доброго дня. Я перепрошую, що…
— Привіт. І дуже не перепрошуй.
Уся привабливість родичів жінки полягає в тому, що тобі вони зовсім не родичі, але ти мусиш робити вигляд, що все життя мріяв мати таких родичів.
— Заходь.
— Справа в тому, що я загубив ключа й не можу потрапити до квартири. Може, Маша захопила із собою запасний?
— Може, й захопила. Проходь у вітальню, я зараз її покличу. А чому Маша?
— Я так звик. У дитинстві важко вимовляти довгі імена: вона мене кликала Саша, я її…
— Зрозумів. Коньяку, горілки?
— Коньяку. Трошки. А що, ім’я має якесь значення?
— Може, й має.
Жінка — «Маша… гм, ну зовсім воно їй не личить…» — сиділа на ліжку у своїй улюбленій позі й дивилася крізь вікно.
— Прийшов твій брат.
— Я впізнала його голос.
Вона не обернулась, не підстрибнула з радості, не заплескала в долоні: «Ура! Мій брат прийшов!»… навіть не ворухнулася.
— Ти вийдеш до нас?
— Ти казав, що я можу робити все, що захочу.
«І хто нас, куме, за язик тягнув?»
— Звісно, можеш.
— Тоді ні, не вийду.
— Він прийшов за ключем…
— Я якраз його шукаю…
При цьому вона продовжувала сидіти, закутана в покривало, і щось там розглядала у вікні.
Білі плечі й чорне волосся. Як місяць уповні й лахміття хмар по ньому. Час вовкулаків і перевертнів. Час нудьги.
Влад відчув, як засмоктує його тополиний смерч, як стискаються довкола шиї волохаті лапи… як тягне його до цієї самотньої беззахисної жінки… І зробив крок назад.
Він усе ще боровся. У нього все ще залишалася надія на одужання, хоч би що він там собі говорив. Так довго, як зараз, він іще ніколи не тримався.
— То ключа в тебе нема?
— Ні, нема. А може, його взагалі не існує?
— Добре… Я йому так і передам.
Він обережно зачинив двері, власними руками зводячи бар’єр, — хоч хисткий, але бар’єр — між нею і тим почуттям, яке вона у нього викликала.
І тут весело заспівав-затьохкав мобільник.
— Каналіс радіціс дентіс,[16] ось хто ти такий! — гаркнув він, схопивши трубку: — Ало!
— Це Ілона дзвонить. Ви мене пам’ятаєте?
Чи він її пам’ятає? ЧИ ВІН ЇЇ ПАМ’ЯТАЄ???
— Як там мої цигарки?
— Що? А… я принесу вам… але не до хати. Мені треба з вами зустрітися… це дуже важливо, будь ласка, не відмовляйте мені, я розумію, що не маю права просити вас…
Влад відняв слухавку від вуха. Здається ще трохи — і сльози почнуть потоком литися йому на сорочку.
— Де й коли?
— Я зараз біля Макдональдса, того що на Сімсотріччя. Ви серйозно? Справді прийдете?
— Я завжди серйозний… коли не жартую. Раджу тобі брати з мене приклад.
Вона радісно схлипнула.
— Я чекаю.
Суворий тон йому явно не вдавався.
…Вона запізнилася на двадцять хвилин.
Прийшла розчервоніла, захекана, біла блузочка без рукавів і білі брюки до середини гомілок підкреслювали засмагу і кричали на весь голос, що надворі літо, — живи і радій! — а він застряг десь між квітнем і травнем, як старий почорнілий сніг в улоговині: ні сонце його не тішить, ні молода трава… тридцять із гаком літ за спиною, а здається, ще й не жив зовсім, — спочатку навчання заважало, потім робота, — а щось же треба залишити після себе на землі, не можна ж, справді, як сніг, безслідно згинути…
— Як ваші справи, Володимире Григоровичу?
«Агов, куме, питають, як ся маєте? Знаю-знаю, є одне слово, але скільки не пробував перекласти його на латину — не виходить. Бідні латиняни: про високе та вічне шпарили, як дурні, а таких простих слів не знали…»
— Без коментаріїв. А це, мабуть, мені?
— Так, це вам.
Вона підсунула до нього пачку «Мальборо» і криво посміхнулася. Могла й не бути настільки схожою на свою маму…
— Ви не повірите, я стояла на зупинці й боялась підійти…
— Я такий страшний?
— Ні. Просто я підрахувала, що ви могли б бути моїм батьком.
З’їсть його сьогодні нудьга з манатами. Зжере — і оком не моргне.
— А де… твій батько? — спитав, просто щоб спитати. Байдуже йому було зараз до всіх батьків на землі.
— Нема про кого базарити. А взагалі-то в мене їх трійко було. Я дочка-героїня! Проїхали цю зупинку… — вона взяла пачку цигарок зі столу й зірвала з неї целофан. — Маєте вогонь?