— Не варить. Ніколи й нічого, уявляєш? — сказав він нарешті й поставив електрочайник під струмінь води.
Коли у Влада прокидався апетит, бажано було його спочатку нагодувати, а потім ставити різні запитання.
— І що ти їси?
Увімкнувши чайник, Влад витяг з морозилки пачку пельменів.
— Не повіриш. Пельмені зранку до вечора. Жах.
Олександр спохмурнів.
— Жартую я, жартую.
— По тобі не скажеш.
— Олександре…
— Можна Сашко…
— Ні. Олександре. Ти вже дорослий… Так от, твоя сестра… якби щось сталося, не забудь про неї, домовились?.. І чому ці пельмені завжди розкривають свої чубки? Їсти просять, чи що?
— Мені не подобається твоя заява.
— Мені теж, але що поробиш.
— Поки тебе не було, я заходив у її кімнату. Вона сиділа ні жива, ні мертва. Що сталося?
— Подай тарілку, оту кришталеву…
Влад вийняв останню порцію пельменів і покалатав шумівкою у баняку: ще один пельмень прилип до дна, довелося насильно його зішкрібати, але коли він появився на світ Божий, то це вже не був пельмень, а так — сумна пародія.
— Ти не слухаєш мене, Володимире Григоровичу. Моя сестра не виглядає щасливою з тобою.
Влад відклав шумівку і потер око.
— Їсти будеш?
Марія полежала, потім встала, обійшла спальню кілька разів, сіла, і, зануривши пальці у волосся, налаштувалася чекати. Якоїсь миті вона піймала себе на тому, що розкачується назад-вперед. Намагалася зупинити цю хитавицю, але нічого не виходило, тільки пальці стискали голову все сильніше й сильніше.
«Я так довго не витримаю… не витримаю… не…»
З того боку дверей почулися знайомі кроки. Вона охопила себе руками за плечі і завмерла.
Чоловік заглянув до спальні.
— Вечеря на столі.
Жінка кілька разів кліпнула очима. Сиділа на краю ліжка — розкуйовджене волосся, скоцюрблені пальці ніг, зупинений погляд — хоч би куди він пішов, цей погляд збирався йти слідом, безмовно, безупинно…
— Яка вечеря? Я нічого не готувала.
— А що там готувати: розрізав пачку, кинув на воду, а все решта — їхні проблеми. Мусять зваритися, бо інакше не витягну. Один, правда, поліг смертю хоробрих…
— Хто поліг? Бармак, ти про що?
Коли вона починала так говорити, коли забувала про сіру мишачу шубку… Влад нагадав собі, що треба йти їсти, і обмежився поцілунком.
Її губи були гарячі й сухі.
— Пельмені стигнуть. Не гречно примушувати їх мерзнути.
Його жінка пильно подивилася на нього, і він налякався, що вона зараз, ось зараз візьме й запитає про те, про що не слід питати, і все зіпсує.
Але вона раптом стрепенулася, ніби відкинула все, що їй заважало, і глянула на нього зовсім іншими очима, і від цього погляду приємне тепло розлилося у грудях; вона подивилась на нього із ЗАХОПЛЕННЯМ, неначе він здійснив небувалий подвиг, неначе поставив на стіл не пельмені, а золоте руно, неначе не п’ятнадцять хвилин, а все життя саме на нього чекала…
«Це щось нове, — подумав Влад. Тоді спробував пригадати очі жінок, які були до неї. — Це щось цілком нове».
Непогано, коли жінка дивиться на тебе із захопленням. Зовсім навіть непогано.
І все-таки йому не вдалося втриматися на плаву.
Частина друга. Меа maxima culpa…[17]
…Він їх ненавидів. Кожну зокрема й усіх разом. Причина? Вони ненавиділи його. Навіть коли казали, що люблять.
Одного разу він дуже обпікся, наївно повіривши, що його люблять, а насправді його просто використовували у власних цілях. Відтоді він чітко собі закарбував, що всі вони завжди і всюди брешуть.
АЛЕ ВІН ЗНАЄ СПОСІБ, ЯК ПОСТАВИТИ ЇХ НА МІСЦЕ…
Вона не знала, чому її назвали Марією, але за двадцять три роки настільки звиклася з цим ім’ям, що не проміняла б його на жодне інше, вишуканіше чи модніше. А от білий будинок, до якого вона прийшла на правах господині два — всього два! — тижні тому, чомусь уперто відмовлявся визнавати за нею право на це ім’я: спочатку вона жила тут безіменною, тепер її ім’я завзято змішували з багном. Чимось не вгодило цьому дому її ім'я…
Марія уявила собі, що перед нею чистий аркуш паперу, а в руках — ручка, оглянулася на пройдений шлях, і вирішила пройти-прочитати його заново, із самого початку, як перечитують дітям на ніч казку: все одно іншої роботи не було.
Почала вона свою казку так: «Спочатку було всеєдине неподільне Ніщо…»
…Він має на це право: вони занадто довго його зневажали, щоб їм це зійшло з рук. Він бачив, що стається з тими, хто їм потурає.