Як ти сміялася з тих дівчат, які несміливо тупцювали попід стінами, чекаючи на запрошення кавалерів! Дурні, а не лікуються. Життя закоротке, щоб витрачати його на зітхання, водіння за ручки, стояння у під’їздах і плачі в подушку; смерть не за горами, а ще нічого в житті не зроблено, — думала ти у чотирнадцять років і відшивала всіх своїх кавалерів. Може, тому вони не давали тобі проходу.
Тому що ти їх не потребувала.
Сопливо-сльозлива Шатуновська туфта про білі рози і яблука на снігу викликала у тебе бажання вирядитися у шкірянку з металевими заклепками і рвонути на мотоциклі подалі від такої музики. Через це ти пересварилася з усіма своїми подружками, які ставали на вуха, ледве зачувши перші акорди модної попси.
Стосунки з хлопцями теж змінилися: не погіршились, ні, — просто припинилися. Ну скажіть, про що можна говорити з малолітками? Твоя компанія розпадалась.
…Ти затоптала недопалок, вкинула до рота жуйку, засунула руки поглибше в кишені й увійшла у свій під’їзд. Це й була найгірша мить — мить повернення до свого дому, ні, до двоповерхового будинку зі старими облізлими балконами, маленьким квадратним двориком, високими вузькими вікнами та почорнілими від кіптяви димарями. А дім — це зовсім інше слово.
Пекло не було б пеклом, якби у ньому не жив, ховаючись від усіх під личиною ангела, князь пітьми. У казці, яку тобі розповіла в давні часи тьотя Ніна, він мав подобу змія з яблуком у зубах, а насправді був удавом, який тільки й чекав, коли мишка загається й попадеться на гачок його погляду…
Вони були студентами-медиками й завсідниками твого улюбленого данс-клубу, але завжди приходили в компанії й окуповували столик у глибині залу. Ти ніколи з ними близько не стикалась, але для біди багато не треба: якось ти пробивалась у клуб і ніяк не могла пробитися — у день студента клуб завжди переповнений, добре, що син директора клубу вчився з тобою в одному класі й тебе пускали сюди з дванадцяти років навіть у час пік, але до каси треба було ще дістатися — і раптом хтось своїми могутніми плечима розсунув натовп:
— Фіт віа ві,[18] — загадково мовив він і показав рукою на вільний прохід, — не тобі, звісно, а своїм друзям, але ти встигла заглянути йому в очі, і твоє серце шарпнулося так, неначе потрапило в мишоловку.
Схожий на бога, сильний, світловолосий, блакитноокий, старший від тебе на багато років, він був найвродливішим чоловіком на Землі.
Та що там Земля — у всій галактиці. Ти зазирнула йому в очі й потонула.
З того часу він постійно приходив до тебе у сни, а наяву дозволяв собі тебе не помічати.
Ти готова була знищити кожну дівчину, з якою він танцював, ти не зводила з нього очей, намагалась опинитись у натовпі якомога ближче до нього, гризла нігті, коли він не з’являвся, і сміялась, як дурна, коли він був не в гуморі й приходив просто, щоб напитися.
Ти жити без нього не могла і вмирала, коли його бачила. Чорними стали дні, безсонними ночі, вічністю — кожна хвилина без нього, а коли він з’являвся у клубі — вічність спресовувалась у мить.
Ти не хотіла знати його ім’я — а навіщо? Раптом його звуть Іваном, Васею чи Стьопою, що тоді робити? Ні, його ім’я мало бути особливим і неповторним — і крапка.
…Того дня він прийшов з другом — сіреньким типчиком без жодного натяку на оригінальність. Ти зловила мить, коли він залишився сам, і відважно сіла за його столик. Минуло два роки, і ти більше не могла мовчати.
Два роки зітхань, чекання, виглядання, ходіння навколо нього колами й плачу в подушку. Два роки німого обожнювання.
— Добрий вечір.
Уперше в житті ти хотіла вимкнути музику. А ще хотіла, щоб він не дав тобі договорити, обняв тебе і сказав, що давно мріяв до тебе підійти, але не смів.
Мама попереджала, що мріяти шкідливо для здоров’я, але хто б то слухав маму у шістнадцять років!
Ти весь вечір малювалась і змивала макіяж, і переміряла гардероб, і готувала довгу промову, і скорочувала цю промову до трьох сакраментальних слів, а світ крутився довкола тебе, де-не-де зблискуючи зірками…
Він відповів матом. Видно, був не в гуморі. Перед ним стояла пляшка горілки, і він втупився у неї посоловілими очима.
Ніколи не сідайте відважно за чужий столик, якщо за ним сидить не ваш бог…
Але ти сказала собі: шлях справжнього кохання завжди тернистий, і провадила далі, тремтячи мов осінній листок:
— Я б хотіла з вами зустрічатися. Ви… ви мені дуже подобаєтесь.
Його відповідь мало чим відрізнялася від попередньої.
Буває. Він просто забагато випив. Але ти кохатимеш його і таким, бо твоє кохання велике і безкрає, і… і жертовне, як серце солов’я, котрий співає у терні.