«Так, — відказала вона, — довіряю». Якби він запитав це принаймні на нюанс інакше чи запитав раніше — на стільки, скільки часу зайняло це запитання, можливо, вона б лише зрезиґновано знизала плечима або просто збрехала: «Думаю, що довіряю».
Але це було за день-два після першої зустрічі, вже не пригадує точно. Вона пам’ятає ту першу зустріч: це було наступного дня після прибуття до табору. Вони стояли голі та пострижені, по двоє в ряду; майже всі молоді дівчата, ще здатні до роботи чи до розваг німецьких офіцерів, які вирушали на Східний фронт чи поверталися звідти, багаті на ордени та шрами: Deutschland, Deutschland, über alles; їх відбирали до таборів для розваг: Deutschland, Deutschland, über alles; потрібні лише здорові, красиві молоді дівчата, які вміють сміятися, які гідні арійської хтивості і сперми Übermensch: Deutschland, Deutschland, über alles! І, мов ніж, увігнався в її втому та її сон голос, хтозна-якого тону і на якій відстані від неї, але доволі гучний, щоб вона його почула, наче якийсь шепіт, і він боляче врізався їй у свідомість, і вона насилу розплющила очі; але її власне ім’я звучало так далеко і видалося таким чужим, ніби долинало з якогось іншого світу. Порожнім, відсутнім поглядом вона дивилася на білу пляму халата, потім її зір раптом роз’яснився, і вона відчула, зрозуміла, що їй дали ляпаса; потім біла пляма з її райдужної оболонки посунулася і сфокусувалася на обличчі: темне, гладко зачесане волосся і два великі випнуті зуби. Жінка з випнутими зубами знову крикнула і підійшла так близько, що можна було очікувати на новий ляпас, але в ту мить звідкілясь збоку пролунало:
«Стоп! Damit genug! Потрібно бути обачним, — голос раптом звився фальцетом. — Я думаю, що… Verstehen Sie?.. Verstehen Sie?»
«Ja, ja, ich verstehe… Aber ich denke es ist doch nicht. Zu klein. Das Becken wie eines Kindes… Aber, insofern, Herr Kollege, denkt sie ist anziehendgenuglich…»
«Du, Anschaum![2] — сказала тоді людина з жовтою зіркою. — Звичайний брак… Дозвольте, лікарко Берто…» — і покірно підніс стетоскоп до її лопатки. Вона не могла бачити його обличчя. Лише чула голос. Запитання для реєстраційної картки ставила жінка з випнутими зубами, яку називали лікарка Берта. Марія відповідала силою того автоматизму, який сам вступає в дію під навалою страху смерті та втоми.
«Каламутний ґемішт, — сказав голос у неї за спиною, коли вона продиктувала механічні відповіді, розкривши свій генезис і прикликавши тіні заблудлих. — Справді каламутний ґемішт!»
Потім фальцетом злинув голос: «Чи Frau Judengemischte, ви сказали, що так зветеся, якщо не помиляюся, чи Frau JUDENGEMISCHTE відповість нам на ще одне запитання? Скажімо — майже неофіційне».
Її погляд, немов шукаючи прихистку, зупинився на жінці з випнутими зубами, потім пролетів лискучим черепом доктора Ніче і врешті зупинився на брудно-каламутному квадраті вікна, безпорадно. Зціпила зуби у відчайдушному зусиллі, яким хотіла перекинути свою думку через вікно до невидимого дроту, що перетинав обрій; але не спромоглася зробити навіть цього. До її свідомості ледь долинуло;
«Не мовчіть. Відповідайте. — Потім голосно, цинічно: — FRAU JUDENGEMISCHTE! НА, НА, НА. JUDENGEMISCHTE!» — першу частину речення було вимовлено польською, пошепки, довірливо.
Доктор Ніче був улещений. Шкірився.
«Frau JUDENGEMISCHTE! Чи була у вас колись нагода змішати в тому брудному ґемішті і якусь арійську субстанцію? Не в сенсі спадковості. Напряму. Трохи чистої арійської рідини. Чи якоїсь іншої?»
Стетоскоп на її серці міг передати Якобові лише перепліскування хвиль через палубу і початкові літери тієї давньої молитви, прийнятої на всіх океанах і на всіх материках; SOS! SOS! SOS! SOS! SOS! SOS!
«Hi, — сказала вона таким самим ритмом, яким стетоскоп у руках Якоба ковзав її ребрами ліворуч-праворуч, ліворуч-праворуч. — Ні».
«Якщо дозволите, — сказав тоді Якоб, відкладаючи стетоскоп, — мені здається, що Frau навіть не надається до того. Звичайний брак. Втрата часу. Los! Los!»
Так вона вперше зустріла Якоба, одразу після прибуття до табору. Тому на день пізніше могла відповісти йому: Так, думаю, що довіряю, коли він запитав її, чи вона йому довіряє. Тому змогла вимовити не соромлячись: «Так, довіряю. Думаю, що довіряю».
Тихенько підійшла до дверей і подала знак, що готова. Він загасив приглушене світло лампи з абажуром.
«Жано, — сказала вона пошепки. — Чи я тобі колись оповідала: увімкнення лампи з абажуром було насправді сиґналом для Макса. Тому того вечора Якоб вкрутив лампочку».
2