«Elle va mourir à l’aube!»[1] — сказала Жана.
Вона лише зітхнула у відповідь. Відчувала, як у неї стискається горло. Наче тільки зараз, після слів Жани, збагнула те, що й сама знала з першого дня, коли Поля повернулася хвора; вона помре. Потім знову довелося слухати Полине вавилонське марення, а не далеку пісню гармат. Хотілося зав’язати розмову з Жаною, щоб та говорила їй про гармати, про Якоба, про втечу, врешті, про що-небудь, аби лише звільнила її від жахіття, щоб не чути Полиного хрипіння, щоб не думати про те, що нічого так і не станеться — ні тепер, ні пізніше, ні за два дні, ні за двадцять два дні — як не сталося досі; ні втеча, ні Якоб, ні Макс, ні навіть гармати, нічого не станеться; окрім того, що зараз відбувається з Полею: тихе згасання, потріскування, ніби догорає свічка.
Ритмічний промінь рефлектора, що входить крізь шпарину, знову, мов нігтем, розтинає темряву барака, і тієї миті вона помічає Жану, яка стає між світлим променем і стіною, ніби входить в осяяння, а потім зникає в темряві. Звідти, з тієї осяяної на мить темряви, вона чує її голос, її шепіт, який розтинає мовчанку, немов вузька смуга світла:
«Ян, як там Ян?»
«Заснув, — відповіла, — спить». Але вона не це сподівалася почути, вона очікувала щось інше, щось зовсім інше, а не запитання Ян, як там Ян?, вона навіть була впевнена — Жана хоче сказати ще щось, їй навіть здалося, що коли Жана озвалася пошепки, та навіть раніше, коли та лише подумала заговорити (здається їй, вона точно знала ту мить, коли Жана порушить мовчанку), вона скаже щось інше, бо має повідати щось зовсім інше, щось (таки) пов’язане з цим запитанням; раптом їй навіть здалося (радше відчула через удари свого пульсу, ніж усвідомила це), що запитання Ян, як там Ян? якось суттєво і не відрізняється від того, що Жана має сказати. Тому відповіла, навіть не відаючи, як зуміла надати своєму шепотові якогось хоч на нюанс іншого значення, немов хотіла сказати, що вона розуміє — Жана хоче їй щось повідомити, отже й ця відповідь — теж тільки передвісниця, натяк:
«Я випрала його пелюшки. Тепер сушу. Загорнула їх внизу, а він лежить на мені, тут, — немов Жана могла побачити її легкий рух, яким хоче сказати: зверху, на грудях. — Тому не могла нічого попорати коло Полі», — але відразу покаялася через це, і не тому, що було неправдою, а тому, що їй здалося, ніби в такий спосіб обірвала нитку і скерувала хід Жаниних думок в інше русло; чи принаймні відтягнула на якусь хвильку те, що Жана мала сказати.
«Бідна Поля», — мовила Жана; але так само (принаймні їй так здається) це могло бути і «Бідна Марія», і «Бідний Ян»; тож ця думка поглинула її: чи було б однаково, якби Жана сказала Бідний Ян чи Бідна Марія, якби було однаково, отже, нічого не сталося і нічого не відбувається; Поля, отже, не піде з нами, подумала вона, ніби вперше, і ніби вперше розуміє вагомість всього того, але тільки каже:
«Не приходить до тями весь день»; а потім Жана мовить:
«Краще для неї… Розумієш? — знову її думка в чорному кристалі трьох слів; і відразу по тому: — Хотіла б, щоб це сталося якомога раніше. Розумієш? Якомога раніше».
Нарешті вимовлено те, що зв’язало у вузол обірвану нитку, і вона відчула — це знову означає щось інше і щось більше, ніж гірку і просту істину — Поля помре чи Поля не зможе з нами, це ще означає Ми підемо чи принаймні ми це спробуємо. І раптом вона бунтує в собі проти того повільного народження вже очевидної істини, і здається їй навіть трохи облудним те, що жодна з них не хоче визнати сама перед собою, що вони змирилися з тією істиною — втечу спробують без Полі, — і це вже рішено і вирішено не з їхньої волі чи їхньої згоди, а просто, страшно просто, рішено, і їм не залишається нічого іншого, ніж змиритися (чи не змиритися, байдуже) з цим фактом.