«Жано, — сказала вона раптом, — ти віриш у Бога?» Тоді замовкла, бо їй здалося, що Жана не почула. Минуло кілька митей, поки та відповіла:
«А ти? — а тоді, оскільки й вона відповіла не відразу: — Ти віриш у Бога?»
«Не знаю, — сказала вона. — Поки у мене не було дитини, я не думала про це».
«А тепер?»
«Тепер хотіла б повірити в нього. Саме сьогодні вночі хотіла б повірити в нього»; а тоді із неї заговорив батько: «Думаю, в якогось мого Бога»; потім пауза і гідна тиша, в яку увірветься той Бог, майже втілений в образі якоїсь осяйної дитини: «Однакової кількості надії, добра, милосердя, любові…»
«…і ненависті», — сказала Жана.
Вона ледь замислилася, ніби змірює шаблю в руках того малого Бога-фетиша, що його витягла зі своєї крові, і сказала:
«Так. І ненависті».
Тоді Жана, наче й сама бачила оте кумедне осяйне божество, яке вгинається під велетенською шаблею надії та ненависті, мовила:
«Що ти сказала б, якби знайшла того самого Бога на вустах (а може, й у свідомості), скажімо, доктора Ніче? Чи оберштурмбанфюрера Гірша?»
«Неможливо! — відказала Марія. — Це лише мій Бог! І більше нічий»; тоді виправилася, але так, ніби це не коректура, а просто доповнення тієї ж думки: «Може, ще моїх батьків… І моєї дитини».
Тоді Жана сказала: «Повтори», — і вона знову змішала майже однакову кількість грудок тієї землі, яку викопав ще її батько, щоб сотворити за своєю подобою Бога, перед яким вклонявся: однакову міру надії, добра, милосердя, любові і… «Ненависті!» — повторила вона. А Жана знову додала:
«І страху».
«Хай буде, — сказала вона. — Хіба це й не твій Бог? Скажи!»
«Ні! — сказала Жана. — Ні. Дякую. — Тоді додала: — Той Бог надто за моєю подобою. Розумієш? За моєю подобою».
«Бог надії і любові, — сказала Марія. — А якого ти б хотіла?»
«Ніякого! — сказала Жана. — Надію і любов — без Бога! Щоб не потрібно було молитися і дякувати нікому… І щоб не був за моєю подобою. Бо міг би тоді бути схожим і на доктора Ніче. І на Гірша. Красно дякую!»
«Добре, — мовила Марія. — Мого Бога звати Ян. Моє дитя».
«Très raisonable Dieu![4] — сказала Жана. — Помолімося!»
9
Але ще перед тим як її думка змогла цілковито полинути в майбутнє та оминути цю вузьку смугу нічиєї землі, тих кілька годин, ще перед тим як вчути сморід розпаду органічної матерії, вона відчула, ледь повіривши у це, — бо ж у думках була вже далеко в майбутньому, — присутність Полиного трупа. І це закинуло її, а вона навіть не усвідомила, далеко назад, так би мовити, до прапочатку, повернуло її з майбуття, в яке уже було зробила крок її думка через жирну лінію нічиєї землі. Тим, що її повернуло назад, навряд чи був якийсь запах, радше відчуття розпаду, якесь бриніння флюїдів, а може, й просто усвідомлення того, що в кімнаті труп. Пригадала тоді того старого, давно, на Дунаї.
«Вибачте, вибачте», — шепотів старий, спершись ледь не усією вагою на стару, яка дивилася радше в порожнечу, ніж у напрямку зеленої облущеної загорожі. І пригадує таке: повернулася з Дунаю, і не знайшла нікого, і все зрозуміла. Взяла кілька сукенок та альбом з фотографіями, взяла навіть зв’язку вітальних листівок і любовних листів, і вийшла спустошена надвір, і попрямувала до тітки Лели, і не звертала уваги ні на кого і ні на що, ні на поліцію, ні на трупи в снігу, а просто йшла зі своєю малою картонною валізою в посинілих руках; а потім увійшла до тітки Лели і поставила валізку на стіл, відімкнула замок і дала тітці Лелі альбом, а тоді побачила пана Розенберґа-молодшого, якого — якщо не помиляється — бачила в строю на Дунаї.