– У нас час дорогий
– Як і мені, і всім іншим. Але їхати до Швабії зараз – це ризик. Як я люблю нашого Господа, не мине й тижня, як ми почуємо, що армія вже в дорозі, і нам доведеться їхати в обхід і доробляти дороги. І хто знає, чи не затягнеться це на довший час. До того ж, я добре знаю дорогу на Кассель.
– Звідки ти все це знаєш? – запитала Катаріна, яка прислухалася до розмови. – Ти коли-небудь був у Вестфалії?
– Ну, по правді кажучи, – зніяковіло почухав носа Світлий, – ні. Далі за все я був у Касселі. Але я слухав візників, солдатів, найманців та інтендантів, які багато подорожують, тож знаю.
– Нехай буде Кассель, – вирішив Шенк.
– І видно, що ви мудра людина, бо мудра людина – це та, яка приймає мудрі рішення.
Вони йшли безперешкодно і їм знову-таки пощастило. Коли вони увійшли до лісу, що оточував тракт на Вюрцбург, то побачили сірого жеребця, який блукав на свободі, боки якого були в крові. Тварина була млява, але молода, міцна і непогано вгодована – кінь був придатний для їзди верхи. Шенк, не вдаючись у зайві роздуми про те, кому вона могла належати, наказав Інгемару сісти на коня і відправив його вперед на милю вперед. Це значно заспокоїло його.
Ніч також пройшла спокійно. Вони стали табором на лісовій галявині, досить далеко від тракту, щоб ні дим, ні відблиск маленького багаття не видали їх. Ніч на траві – у випадку Катаріни на попоні – не була для них чимось новим. Вранці вони прокинулися відпочилими і свіжими, тож вирушили в дорогу без зволікань.
Настрій Шенка покращувався. Все йшло гладко. Здавалося, що вони зможуть проїхати Вюрцбург ближче до вечора і, таким чином, вийти на пряму дорогу через протестантські землі. Ганза гуділа і перділа. Катаріна цвірінькала з Ейве про Голландію і скаржилася на чоловіче сідло. Світлий все теревенив і теревенив, висловлюючи такі підривні думки, що його не хотілося і слухати. Світило сонце, щебетали пташки.
Не минуло й години маршу, як Шенк спочатку почув, а потім побачив Інгемара, що риссю мчав з протилежного боку.
– Військо, – кинув захеканий швед, перш ніж хтось встиг запитати. – В півтори милі попереду.
РОЗДІЛ VII
Не все так просто.
– Як не просто, як просто. Якщо я промовляю слова, і від цього щось відбувається, то це ж чаклунство, це кожна дитина знає. Так само, як і коли відьма своїми очиськами втупиться.
Еркісія зітхнув. Пояснювати суть прецизій, як практичну, так і теоретичну, непідготовленим людям завжди було мукою. Ще гірше було, коли голова пульсувала тупим болем, а від впевнених рухів коня хотілося блювати. Він всерйоз занепокоївся, чи не розвинулося у нього commotio cerebri[19]. Однак він намагався зібратися з думками.
– Це не чаклунство, повторюю. Чарівникові, щоб зробити якусь дію, треба викликати демона. Тільки він, вимушено підкоряючись або в результаті обміну, назвемо це торгового, здійснює чари. Відьми ж укладають договір з самим Князем Темряви, який дозволяє їм через нього здійснювати протиприродні дії. Ми ж перебуваємо в стані особливої божественної благодаті. Здавна говорилося, що деякі люди є улюбленцями ангельської варти, вони мають імунітет до злого чаклунства, захищені щитом милосердя. Що ж, Той, Хто у Своїй милості, вирішив озброїти і нас ще й мечами. Прецизії не просто так називаються прецизіями, – продовжував він свою аргументацію, не переймаючись тим, що етимологічні тонкощі слів латинського походження, мабуть, вислизають уваги Херцбрудера. – Ми не викликаємо жодної істоти з потойбічного світу, ми лише просимо Бога про допомогу, і він слухає, якщо ми перебуваємо в стані благодаті.
– Це ніяк не тримається купи, милостивий священик. Для вас я єретик, зрадник віри, і я зробив те, що зробив, нехай Бог мені простить. Ви ж для мене теж єретик і старозаконний. І ви теж творили чудеса на моїх очах. Хтось із нас повинен бути проклятий, а хтось ні, тому що хтось із нас виступає проти законної доктрини, чи то лютеранської, чи то католицької.