Він був мертвий. На його тілі була велика рана. На спині — засохла кров. Але він пробув там усю ніч. Його тіло було мокре від дощу.
Подумаєте, що я збожеволів, але я розплакався, як дурень, і закричав старому: «Ти вбивця, чортів Богом проклятий вбивця!» Він не відповів. Не рухався. Стояв там за своєю халабудою разом із місіс, спостерігаючи за мною.
Хочете знати, що я зробив? Повернувся, взяв лопату, викопав Хлопчику могилу в очеретах за болотом і проказав над ним одну зі своїх молитов, бо не був певний, якої релігії він тримався. Закінчивши, глянув через озеро на старого.
Знаєте, що я побачив?
Побачив, як він опустив свою велику голову, нагнув до неї й обійняв її. І вона підняла до нього голову і теж його обійняла. Це було як реквієм і благословення. Спокута і хвала. Якимсь власним дивним чином вони знали, що скоїли зло, але тепер усе закінчилося, бо я поховав Хлопчика і він відійшов. Тепер вони вільні знову бути разом і ніхто третій їх не розділяє.
Вони рушили до середини озера, і раптом я побачив, як старий витяг шию, змахнув крилами і, повний сил, вилетів із води, — а вона за ним. Я дивився, як пара лебедів летить над морем просто до призахідного сонця, і скажу вам — це було найгарніше, що я коли-небудь бачив: двійко лебедів летять самі, взимку.