– Неможливо, – пробурмотів Джепп.
– Запитайте мадам, – усміхаючись, відказав мій друг.
Наступного ранку на Пуаро чекав рекомендований лист – лежав просто біля тарілки зі сніданком. Детектив відкрив конверт, і звідти вилетіла п’ятифунтова банкнота. Мій друг зсунув брови:
– Ah, sacré! І що мені робити з цими грошима? Мене замучить совість! Ce pauvre Japp? О, ідея! Підемо повечеряємо – тільки ми втрьох! Таке мене влаштує. Ця справа була надто легка. Мені соромно. Я ніби обікрав дитину – mille tonnerres!88 Mon ami, що з вами, чому ви так регочете?
Убивство італійського аристократа
У нас із Пуаро було багато друзів і знайомих. Серед них із особливою приємністю ми спілкувалися з доктором Гокером, який жив поряд і належав до славної когорти лікарів. Доктор мав чудову звичку час від часу заходити до нас у гості побалакати з Пуаро, чиїм генієм відверто захоплювався. Сам лікар був чоловік щирий і ніколи ні на кого не дивився косо, тому захоплювався талантом Пуаро, таким несхожим на його власну натуру.
Одного вечора на початку червня він зайшов о пів на дев’яту й сів поговорити на цікаву тему: чому злодії для отруєння найчастіше використовують миш’як. Минуло не більше чверті години захопливої розмови, аж тут двері розчахнулися, і в кімнату ввірвалася збентежена жінка.
– Лікарю! Потрібна ваша допомога! Жахливий голос. У мене аж мурашки по спині побігли.
У нашій відвідувачці я впізнав міс Райдер, хазяйку, в якої доктор Гокер винаймав кімнату. Лікар був неодружений і жив у старому похмурому будинку за кілька вулиць від нас. Завжди спокійна та привітна, міс Райдер тепер ледве трималася на ногах від хвилювання.
– Що за жахливий голос? Хто це, і взагалі, що сталося?
– Задзвонив телефон, лікарю. Я взяла слухавку – і почула в ній голос. «Допоможіть, – сказав він. – Лікарю, допоможіть. Вони мене вбили». Тоді голос пропав. Я спитала: «Хто це говорить?». І в слухавці почувся шепіт: «Фоскатіне, – щось таке, – Риджентс-Корт».
Лікар перепросив.
– Це граф Фоскатіні. У нього квартира в Риджентс-Корті. Мушу негайно їхати. Що могло статися?
– Це ваш пацієнт? – запитав Пуаро.
– Я відвідував його кілька тижнів тому, коли граф недобре почувався. Він італієць, але англійською говорить чудово. Добраніч, мосьє Пуаро, хіба тільки… – Лікар затнувся.
– Знаю, про що ви подумали, – сказав, усміхаючись, Пуаро. – Із радістю поїду з вами. Гастінґсе, підіть викличте таксі, будь ласка.
Коли людині вкрай необхідне таксі, знайти його зазвичай неможливо. Зрештою, мені вдалося-таки зловити авто, і скоро ми вже мчали до Риджентс-Парку. Риджентс-Кортом виявився новий багатоквартирний будинок одразу за вулицею Сент-Джонс-Вуд-Роуд, щойно збудований та оснащений усіма зручностями.
У холі нікого не було. Лікар нетерпляче натиснув кнопку ліфта, і коли той приїхав, гримнув ліфтерові в формі:
– Квартира 11. Граф Фоскатіні. Я так розумію, з ним сталося нещастя?
Ліфтер витріщився на лікаря.
– Уперше чую. Містер Ґрейвз – слуга графа Фоскатіні – з півгодини тому виходив і нічого не сказав.
– То граф зараз сам у квартирі?
– Ні, сер, із ним вечеряють двоє джентльменів.
– Опишіть їх, будь ласка, – вигукнув я.
Ми вже піднімалися в ліфті на третій поверх, де й була квартира 11.
– Я сам їх не бачив, сер, але думаю, що ці джентльмени були італійці.
Він розчинив перед нами металеві двері, і ми ступили в коридор. Квартира 11 була якраз навпроти. Лікар подзвонив. Ніхто не відповів; зсередини не було чути ні звуку. Лікар дзвонив і дзвонив – ми чули теленькання, що розлягалося в квартирі. А проте – жодних ознак життя.
– Щось мені все це не подобається, – пробурмотів лікар і повернувся до ліфтера. – До цих дверей є запасний ключ?
– Є у портьє, він сидить унизу.
– Сходи по нього. І знаєш, виклич-но поліцію.
Пуаро кивнув.
За хвилину ліфтер повернувся. Разом із ним прибіг управитель.
– Джентльмени, можете пояснити мені, що відбувається?
– Звичайно. Я отримав телефонний дзвінок від графа Фоскатіні – той стверджував, що на нього напали, і він помирає. Тому, як ви розумієте, не можна гаяти часу. Можливо, ми вже запізнилися.
Управитель тремтячими руками витяг ключа, і за хвилю ми вже заходили у квартиру.
Одразу за дверима був невеликий квадратний коридор. Двері, що вели праворуч, стояли прочинені. Управитель кивнув на них: