Під суд Асканіо так і не потрапив. Сам посол Італії власною персоною втрутився і сказав поліції під час слухань, що Асканіо з восьмої до дев’ятої того вечора був із ним у посольстві. В’язня відпустили. Звісно, багато хто почав думати, що це був політичний злочин і що його спеціально зам’яли.
Пуаро дуже зацікавився цією справою. А проте я трохи здивувався, коли він раптом одного ранку повідомив мені, що об одинадцятій очікує гостя, і не кого іншого, як, власне, сеньйора Асканіо.
– Він хоче проконсультуватися з вами?
– Du tout, Гастінґсе, це я хочу проконсультуватися з ним.
– Із якого питання?
– Із питання вбивства в Риджентс-Корті.
– Ви хочете довести його вину?
– Людину не можна двічі звинуватити в убивстві, Гастнґсе. Спробуйте скористатися здоровим глуздом. А от і наш гість дзвонить у двері.
За кілька хвилин до нас провели сеньйора Асканіо. Це був маленький і худий чоловік із хитрими очицями. Він відмовився сідати й підозріливо поглядав то на мене, то на Пуаро.
– Мосьє Пуаро?
Мій маленький друг вказав на себе.
– Сідайте, сеньйоре. Ви отримали мого листа. Я хочу докопатися до суті цієї таємниці. Ви можете трохи мені допомогти. Розпочнімо. Ви разом із другом відвідали покійного Фоскатіні у вівторок уранці 9-го…
Італієць сердито махнув рукою.
– Нічого такого я не робив. Я ж поклявся в суді…
– Précisément, чогось мені здається, що ваша клятва фальшива.
– Ви що, мені погрожуєте? Ха! Я вас не боюся. Мене виправдали.
– Саме так. Я не ідіот, і погрожую вам не смертною карою, а розголосом. Розголос! Бачу, вам це слово не подобається. Я підозрював, що так і буде. Мої підозри, я їх дуже ціную. Тому, сеньйоре, у вас буде шанс, тільки якщо ви говоритимете зі мною відверто. Я не питатиму, чому ви так необачно приїхали в Англію. Але знаю напевне, що ви прибули спеціально, щоб зустрітися з графом Фоскатіні.
– Він не був графом, – прогарчав італієць.
– Я помітив, що його ім’я не згадано в «Готському альманаху», де подано генеалогію європейської аристократії. А втім, титул графа дуже корисно мати, якщо хочеш когось шантажувати.
– Що ж, говоритиму відверто. Здається, ви багато знаєте.
– Цим я завдячую своїм сірим клітинкам. Отже, сеньйоре Асканіо, ви відвідували покійного у вівторок уранці – так чи ні?
– Так, але наступного вечора я до нього не ходив. Не було потреби. Розкажу вам усе. У лапи цього пройдисвіта потрапила інформація, що стосувалася однієї важливої в Італії персони. Він вимагав велику суму грошей за те, щоб повернути документи. Я приїхав в Англію, щоб залагодити справу. Призначив зустріч на той ранок. Зі мною пішов молодий секретар із посольства. Граф проявив більше здорового глузду, ніж я сподівався, хоча мені все одно довелося виплатити йому дуже велику суму.
– Pardon, як саме ви заплатили йому?
– Італійськими грошима малого номіналу. Я одразу видав усю суму, а він віддав документи. Більше я його не бачив.
– Чому ви не розказали цього, коли вас арештували?
– Ситуація була дуже делікатна, тож я вирішив заперечувати, що взагалі знаю цього чоловіка.
– А що ви скажете про події наступного вечора?
– Думаю, хтось спеціально скористався моїм іменем. Мабуть, грошей у квартирі не знайшли?
Пуаро подивився на нього й похитав головою.
– Дивно, – сказав він. – В усіх нас є маленькі сірі клітинки. А так мало людей вміє ними користуватися. Гарного вам дня, сеньоре Асканіо. Я вам вірю. Історія така, як я собі й думав. Просто треба було переконатися.
Провівши нашого гостя, Пуаро повернувся у крісло й усміхнувся до мене.
– Послухаймо, що про цю справу скаже капітан Гастінґс.
– Ну, думаю, Асканіо має рацію – хтось його підставив.
– Ніколи, ніколи ви не користуєтеся мозком, що його добрий Бог вклав у вашу голову. Пригадайте, які слова я пробурмотів того вечора, коли ми йшли з квартири. Я звернув увагу, що портьєри не були зсунуті. Тепер червень. О восьмій іще світло. Темніти починає після пів на дев’яту. Ça vous dit quelque chose?89 Мені здається, ви все ж колись зрозумієте, до чого я хилю. Продовжимо. Кава була, як я вже сказав, дуже чорна. Зуби графа Фоскатіні були дуже білі. Кава фарбує зуби. Тому можемо зробити висновок, що граф Фоскатіні кави не пив. А проте вона була в усіх трьох чашках. Чому б то комусь удавати, що граф пив каву, якщо він її не пив?