Мiсто мовчало.
Огляд будинку з воротами в романському стилi закiнчився так само, як i ранiше; всi квартири незамкненi, безлюднi, i годинники скрiзь зупинились.
Все здається менi таким неймовiрним... Може, я переживаю важкий сон, якого позбудусь вранцi? А може, i Пегас - тiльки плiд хворобливої фантазiї?
А голова нестерпно болить...
"Треба повернутися до Пегаса. Треба пересвiдчитися, що це не обман хворої уяви. Треба прокинутись вiд маячiння або ж якось допомогти нещасному винахiдниковi власними силами. Можливо, вiн ще не мертвий, як менi видалось у першу страшну мить..." - такi думки проносились у мене в головi, коли я повертався до будинку "двох горлиць".
Глянувши на сходи, я подумав, що можу потрапити до лабораторiї через квартиру Пегаса тим же шляхом, як i першого разу. Можливо, менi вдасться зробити це без допомоги доктора.
Кiбернетичний Ферда знову iгнорував мої прохання, але в них не було потреби: виявилось, що дверi вiдiмкнемо, як i в усiх iнших квартирах.
Стальнi дверцята над камiном теж вiдчинилися без Ферди, зарипiвши пiд моїми руками. I тут я остовпiв: отвiр замуровано, та ще й заштукатурено; все поснувало павутиння так, нiби сюди нiхто не зазирав десятки рокiв!
Я нiчого не мiг зрозумiти. Марно вивчав дверi й стiни бiля камiна: потаємного важелька, за допомогою якого можна було б усунути перешкоду, знайти не мiг.
Ще раз вирiшив звернутися до невидимого служника.
- Фердо, пусти мене в лабораторiю, чуєш?! Менi треба в лабораторiю! Твiй хазяїн у смертельнiй небезпецi! - по-дитячому благав я його, нiби це була мисляча iстота.
Ферда мовчав i, певно, десь у глибинi своїх реле глузував з мене. А може, й вiн разом з усiма покинув цей мертвий будинок?
Я облишив свої марнi спроби, пригадавши, що можу потрапити до пiдземелля через пiдвал.
Цього разу дорогу назад я знайшов без усяких ускладнень. Крiзь дiрку в стiнi пролiз до затхлої камери i обережно пробрався помiж апаратами до Пегасового ложа.
В променях лiхтарика заблищали скалки - об'єктивнi свiдки моєї атаки на небезпечного винахiдника.
Але Пегасове ложе було пусте!
Я затремтiв з жаху; на лобi виступив холодний пiт. Я погасив лiхтарик, знову ввiмкнув. Пегаса справдi не було... А чи був вiн взагалi коли-небудь?
Був, безперечно був. Тут лежала його кутаста голова; на цьому мiсцi були його широкi груди, стиснутi холодними руками.
Може, Пегас тiльки симулював смерть. Мабуть, я несподiвано застукав його, i вiн прикинувся мертвим... А коли я пiшов з лабораторiї, вiн утiк i тепер десь ховається. Пантрує на мене, щоб назавжди позбутися небезпечного свiдка, щоб докiнчити свою диявольську справу...
Я погасив лiхтарик i скорчився в кутку. Тут до мене нiхто не пiдiйде ззаду, i в разi нападу буде добре видно всю кiмнату.
В кiмнатi було не зовсiм темно. Очi незабаром призвичаїлись до тьмяного, ледве помiтного свiтла, яке виходило з невiдомого джерела i заповнювало все примiщення.
Час минав, я напружено прислухався, проклинаючи стривожене серце. В скронях гарячковим ритмом пульсувала кров; голова моя скоро перетворилась на повний дзижчання вулик. Холод проймав до кiсток.
Нарештi я отямився. Не буду боязко чекати. З невидимим ворогом погано воювати; я повинен пробитися до денного свiтла.
Ранiше нiж дiйти цього рiшення, я побачив, що лiхтарик у мене горить i я мiцно стискаю тремтячою рукою металевий прут, яким двi години тому знищив захисну скляну стiну Пегасового ложа.
Я рiшуче пiшов до виходу з лiгва. В лабiринтi ходiв та пiдвальних закуткiв мене лякав найменший шурхiт, який я сам i створював.
Ще кiлька поквапливих крокiв - i я пiрнув у надвечiрнє тепле повiтря; почуття пригнiченостi миттю зникло.
Менi хотiлося торжествувати, i здавалося, що навiть кам'янi горлицi на гербi бiля входу миролюбно затуркотiли. Я вiдчув щось схоже на пережите багато рокiв тому, коли я був звiльнений з концентрацiйного табору.
Однак я скоро потверезiшав.
"Пегас може переслiдувати мене й на вулицi,- подумав я.- Допомоги чекати немає звiдки, бо мiсто безлюдне. Але чому ж? Куди подiлися мешканцi Малої-Страни? Що трапилось? Адже не вимерла вся Прага?" - мiркував я по дорозi до редакцiї. Тiльки там я мiг одержати вiдповiдь на всi цi загадки.
Я поспiшав Ностицевою вулицею i весь час озирався, боячись переслiдування Пегаса. У спустiлому мiстi людинi таки моторошно.
Може, вся Прага евакуйована? Ця думка мене так приголомшила, що бiля Ностицевого палацу я навiть зупинився.
Звiдкись почувся дитячий спiв. Чи це менi тiльки здалося?
Нi, справдi, десь недалеко наспiвує дитина.
На сходах, що вели до аркади, я помiтив трирiчну дiвчинку.
- Два камiнцi - камiнець... три камiнцi - вогник... - спiвала вона, мабуть, тiльки що складену пiсеньку. Маля дбайливо розкладало камiнцi, витягаючи їх з кишенi фартушка.
- Дядю, йди зi мною гратись! - покликала дiвчинка, побачивши мене.
"Нарештi жива iстота! - зрадiв я.- Раз тут дитина, значить, близько й матiр..."
- Дiвчинко, а де твоя мама?
- - Я не дiвчинка, а Єва!- заперечила вона.
- Ну, гаразд, Євочко...- засмiявся я з полегкiстю.- Ти тут живеш?
- Що ви! - проспiвала дiвчинка.- Я живу там!- показала вона кудись у простiр.
- Десь тут напроти? - вивiдував я.
- Що ви! Там далеко, за мостом!
- За мостом через Влтаву?
- Так, за Карловим мостом.
- А де твоя мама? Пiшла до магазину?
- Що ви! - покрутила вона голiвкою.- Мамуся дома.
- Ти тут сама? Хто тебе привiв сюди?
- Я втекла! - похвалилася Єва.- Тiльки ти не кажи нiкому!
- Отже, ти втекла... Так, так... I далеченько... Ходiмо, я проведу тебе додому. Мама, певно, турбується,
- Ти знаєш, де я живу?-здивувалась дiвчинка.- Я тепер сама не знаю, як iти.
- Я теж не знаю, але якось знайдемо її. Вона охоче поклала своє рученятко в мою долоню, i ми вийшли на залитий сонцем майдан,
Раптом я почув незвичне гудiння. Зупинився i прислухався. Гудiння голоснiшало й наближалось.
- Не бiйся, дядю, це лiтаки! - втiшила мене Євочка, побачивши моє занепокоєне обличчя.
Справдi, над Мiкулашським храмом високо в небi заблищав перший лiтак, за ним ще i ще,- швидкi, якiсь незвичайнi лiтаки.