— Ні-ні, юначе, — злякано замахав руками старий біолог. — Зайві стреси дуже шкодять не тільки старим, а й малим. А нам же його мови навчати… — І вже не до Мусія, а до колег звертаючись: — І філософів треба підключити, хай обгрунтують Ярисин експеримент у науковому плані, я ж думаю, що в теорії вони вже пішли далі свого попередника Федорова[5]. І до юристів слід звернутися — хай подумають, як Віталику метрику виписувати, військовий і профспілковий квиток поновлювати. Паспорт, прописка… буде роботи і юристам, і психологам. Заварила Ярися нам комплексну тему.
Ірина не обізвалася — мовчки сиділа в затишному Пильнюковому кріслі. Руслан Максимович занотовував на папірці першочергові завдання, пов’язані з надзвичайним пацієнтом у його відділенні, і це понад щоденні клопоти й всілякі неув’язки. А Верхуша взявся просвіщати зляканого Мусія.
— Ви знаєте, що таке комплексна тема? — Професорський перст вознісся над головою, і Мусій мимоволі прикипів до нього поглядом. — Я теж лише місяць тому дізнався. Це дуже просто: коли я рік або два сам копирсаюсь у лабораторії, а потім, за місяць до звіту, оголошую раптом, що відкрив щось, — це не комплексна тема, юначе, а індивідуальна. Моєму звітові одні вірять, інші в кулак підсміюються. А чому? Бо швидко не перевіриш — брешу я чи правду кажу. А комплексна тема — це як ось оживляти вашого сина: графіт, собаки, Ярися, кури, я, дорожня міліція, Швидкий і шановний Руслан Максимович. Да… Про що я? Ага… Якби хоч один з нас зробив щось не так, то зразу б це й відкрилося. Тому деякі вчені виступають проти комплексу. Я б сказав, так звані вчені. Ті, хто вважав себе геніями, здатними самотужки зробити переворот ідей. Зараз, юначе, період колективізації науки, як колись сільського господарства. Вам тепер ясно, що таке комплексна тема, за яку нас б’ють, і зрозуміло, чому певна категорія… окремі… я б сказав, наукові куркулі… Її саботують?
Мусія виручила Іванова:
— Забула сказати, Климе Гнатовичу, що вам дзвонили. Ще вранці. Просять відгук на чиюсь там дисертацію про інтенсифікацію росту курей гормонами. І як я забула вам сказати?
Верхуша втомився — не для його віку отакі темпи. І розмова з Мусіем мала пригальмувати пристрасті нинішнього дня, якби міг хоч кілька хвилин передрімати. Але згадка про курей!..
— Я ж застерігав проти цих пухких покручів, — одразу ж кинувся у бій. — Он фермери приїжджали в колгосп «Комунар». Подали їм курочок на обід, так вони спочатку носами закрутили. А тоді один покуштував, другий — крик, гам піднявся за столом, мов на пташнику, — все поїли, ще й кісточки повисмоктували. А чому? Бо натуральних зозулястих їм подали, а вони за своїми гормонними вже й смак курятини забули. Отак, любі мої. Я напишу відгук. Я вже попереджав. Я побіг, раз така справа. Про педагогів, юристів та філософів пам’ятаю теж. Ви своє діло робіть, Ярисю, розвивайте у хлопця рефлекси, це сьогоднішнє ваше завдання, а до всяких там психологів не ходіть, бо ви ще не маєте такого, як у мене, наукового авторитету. Не сприймуть і не допоможуть. Тут без мого кулака не обійтися. — Верхуша потряс піднятими руками і, заточуючись, подріботів з кабінету.
КРІЗЬ ДЖУНГЛІ СМІХУ
Кафедрою педагогіки керував молодий, упевнений у собі, у своїх здібностях і в своєму майбутньому чоловік. Нещодавно на його честь вивішували стіннівку із вималюваною на весь ватман цифрою 40 і запевненням, що наука тримається на сорокарічних. Стіннівка лежала на столі — мабуть, збиралися віддати ювілярові, і Верхуша, чекаючи Димерзу — таке мудре прізвище мав завідувач кафедри і сердився, коли його плутали з Мурзою, — без лупи роздивлявся кумедно вималювані великі цифри.
Димерза зайшов поважно, з гідністю тримаючи в одній руці блискучий «дипломат», а в другій — дві книжечки «Педагогіка на новому етапі».
— Прошу. Радий вас бачити, — тихо мовив він до Верхуші, так тихо, що старий професор і не розчув, проте здогадався, що його запрошують за скляну перегородку, яка відділяла зава від співробітників.
— Сигнальний примірник. Монографія за докторською дисертацією, — так само тихо проказав Димерза. І цього разу Верхуша не почув і вже не зміг здогадатися, що мовить господар, тому перепитав:
— Що?
— Сигнальний примірник, кажу.
— А… Вітаю. — Верхуша почав гортати сторінки, удаючи, що читає, хоч не бачив там жодної літери. — Ви обов’язково повідомте мені, коли з’явиться в продажу. Дуже потрібна книжка, — злукавив старий, бо знав хворобу славолюбного Димерзи: той завжди натякав голові місцевкому, щоб не забув його запросити до президії чергових зборів.
5
М. Ф. Федоров (1828–1903 рр.) — російський мислитель-утопіст, висунув «проект» всезагального воскресіння померлих і подолання смерті засобами науки.