…Полегкість, внутрішню розкутість Пильнюк-батько остаточно відчув, побачивши, як по вестибюлю поспішав син.
— Ти ось що, татку. Там до вас Швидкого привезли. Постарайся. На роботі у нас з ним всяке бувало, та мені хотілось би помиритися. Не завжди я був справедливий до нього…
— Це наш обов’язок, — примирливо буркнув батько. — Не хвилюйся.
«Все-таки син мій не пропаща людина. Як і в кожного, є в нього вади, може, інколи вони просто різкіше виступають. А от зараз він виявив справжнє благородство. Неодмінно треба вилікувати Швидкого, за всяку ціну. Нехай миряться. Може-таки, стане Тиша на шлях істини…»
Було це в п’ятницю. А сьогодні — понеділок. Принісши прооперованому коларин, Руслан Максимович із задоволенням вислухав палатного лікаря: температура стабілізується, післяобідній сон глибокий, апетит у межах норми. «Проявляється інтерес до життя», — пожартував лікар, кивнувши на тумбочку, де лежали зошити, журнали, ручка.
прочитав Руслан Максимович на папірці, притиснутому кульковою ручкою. Ну що ж, до оптимізму ще далеко. Проте слід зважити, що за вірші взялася людина, яка назавжди «зав’язала» з поезією, принаймні після першої операції Олег Іванович так твердив, запевняючи, що за десять років не написав жодного рядка. Та невідомо, що вийшло б з-під пера найбільшого оптиміста на третю добу після такої операції. Головне зараз не тон. Важливий сам факт писання, що свідчить про одужування пацієнта. Набереться сил — з’явиться й мажор. Але коларин треба колоти, на всяк випадок…
Впевнившись у добротності своєї роботи і помудрувавши з палатним лікарем над листком призначень, Руслан Максимович полегшено зітхнув, розпрощався з колегами й пішов до своєї незатишної холостяцької квартири.
ЧОРНА ДІРА[1]
А тим часом Мусій Віл добіг до перехрестя вулиць, названих на честь відомих маршалів. У центрі перехрестя, немов величезна лінза, красувалася клумба, зрідка втикана прижухлими тюльпанами. Оправою лінзи слугувало кільце з підстрижених кущів.
Тим, хто споглядає перехрестя з високості (а навкруг нові багатоповерхові будинки), воно скидається на квітку з чотирьох пелюсток, в одній з яких прилаштувалися жовті будки телефонів-автоматів, згрупованих у дві шеренги, певне, щоб технікам було їх легше обслуговувати, а в протилежній — голубий квадрат з автоматів для пива, оточений гамірливою чоловічою юрбою.
Шумери, як свідчать документи, приносили звабливий напій в дар богині плодючості. Вавілоняни ж, заснувавши свою державу на батьківщині шумерів, були практичніші, вони й самі ласували еліксиром богів. Тому дуже суворо стежили за дотриманням технології. Майстрів, котрі розбавляли напій водою, чекала сувора кара на вибір: бути втопленим у бочці з продуктом власного виробу або ж пити, поки й смерть забере очманілого.
У нові віки напій завоював популярність на всіх континентах. Технологія виробництва удосконалилася так, що вже його шкодували віддавати. богам, ліпше було з його допомогою самому стати бодай маленьким богом. І називали той напій тепер лаконічно й просто: пиво.
За кухлем цього бурштинового білопінного чоловіки не лише складали оди ячмінному зерну, втішалися щасливим полюванням чи перебували сльотаву погоду в приємному товаристві, а й планували загарбницькі походи. Чимало драматичних сторінок в історії пива пов’язано й з ученими мужами. Так, наприклад, 1870 року баварські пивовари взяли в облогу Париж. Знаменитий Пастер вирішив помститися переможцям. Дослідивши «хвороби» французького пива, він винайшов спосіб зробити його кращим за німецьке. Проте наявність унікальних виноградників та правічна пристрасть французів до вина завадили їм всерйоз взятися за пивоваріння і відплатити ворогові. Німці ж негайно скористалися благами пастеризації і зробили своє пиво ще кращим.
Автомати, до яких прибіг захеканий Мусій з карбованцем і копійками, не шпували чеським «Праздроєм». Проте й до них, наче оси до меду, липли натруджені й перетруджені, хто зі склянкою, хто з баночкою, а один підключився до видачі гумовою трубкою, певно, відрізаною від поливального шланга.
— Що це ти, Му сію, припізнюєшся? Вже думали розходитись.