Бач, прийняв його, Гетьманчука, за викладача. А що? Хіба не схожий?
— Насилу розшукав вас, — відволік од шкрябких та незатишних думок Петро Яремака. — Ви щось уже і в лабораторію не заходите. Хоча б привіталися раз на день.
— Директор я, Петре Семеновичу, — скромно признався Гетьманчук. — Ось. Дихнути ніколи. А ще я член комісії по антиалкогольній пропаганді, член профкому…
— Та не треба нам многочленів! Якщо хочете, щоб протабелював вас цього місяця, то хоч через день в лабораторії працюйте.
— Директор «Лілеї» я. Ви ж теж захочете відпочити…
— У моїй групі вожді штатним розписом не передбачені. І зараз усі йдемо до університету. Марія там з ніг падає — вже стільки діб не спала. І горе таке в неї, а вона, бач, ідеї не зраджує. Вам би в неї вчитися. Хочете бути дослідником — знаходьте час для лабораторії хоч удень, хоч уночі.
— Та я хіба що? Ось тільки розклад директорства складу…
Міцний хлопець Гетьманчук. Тренований ще з студентських років, коли до обід учився, потім спав годину-другу, а вночі працював на цегельному заводі, заробляючи матері на хату. Прагнення влади, що прокинулося ще в ті роки, розростається в ньому приховано, як ракова пухлина. Не збирається зараз він перечити Яремаці, таки ж треба навідатись і до амперметрів, а стимул тут не так наука, як Марія, з якою давно не бачився, а після Віталикової смерті побачитися треба неодмінно.
— А коли ж мені спати? Для правильних директорських рішень…
— Не цілу ж добу на ногах будете — позмінно чергуватимемо. Зараз усі в університет ідемо: Микола, Ольга, я.
— Ми ж не біологи, — обурюється Олекса.
— Там апарати складні — Марія сама не впорується. Так що будемо за механіків.
— Аз Швидким узгодили? — чіпляється за павутинку Гетьманчук, бо ніяк він не визначить, що йому в даний момент важливіше: розпочинати директорування чи побачитися з Марією.
— Не до нас йому зараз, — буркнув Яремака, — не до нас. Поговоримо дорогою.
— То що це, прямо так і їхати? Мені з головою попрощатись треба…
— Потім, по телефону.
Яремака теж мав досвід профспілкової роботи і знав: досить відпустити Гетьманчукові поли, як закрутить його оргпропасниця і не вивільнить, аж поки всі кутки ним пооббиває, всі крісла ним почистить. А він зараз украй потрібен у лабораторії.
Оголосив аврал Верхуша. Побачив, що Іванова зачумлена ходить, уже й губи біліють, і світилка Марія на очах в’яне, вже й спідниця на ній не тримається, а волосся на голові, мов пір’я на курці, що попала під дощ. Мабуть, немає ще в Ярисі організаторського вміння, подумав Верхуша, не може вона кого слід змусити працювати на себе, чи то соромиться, чи не довіряє… Тут кожному ясно, що без командира Верхуші не обійтися. І він посвистав на-гора компанію Швидкого. А кого ж іще мав кликати? У тій машинерії, що гуде, моргає, чвиркає, його баби не розуміються, а світилка Марія аби богові душу не віддала. І якщо розсудити, то Ярися не лише на біологію працює. Вона композит Швидкого прославляє. Вони там нахімічили такого, наче сажу з дьогтем замішували. Кому потрібен цей матеріал? Нікому. Сам Швидкий сказав, що іще такої погані вони не робили. І хто знав би про цей «вав», якби не Ярися з собачками? Так що вона їх прославляє. За рекламу ж треба платити, а вони на дурничку вирішили… Університет витрачає електроенергію, приміщення дає, воду. А ще глюкозу, інсулін, всякі гормони на вітер пускає. А від Швидкого тут працює одна світилка Марія. Нині всі полюбляють своє ремесло прославляти, туманною фразою прикриваючись: «впровадження науки в життя». Поки, голубчики, Мічурін свої сорти вивів, то посивів тричі.
Правильне гасло студенти в їдальні вивісили: «Практика — критерій істини». За впровадження дають премії, грамоти. Залишається тільки вияснити феномен, коли лабораторії грошики поглинають, а замість курки-стоніжки дають пухкі звіти. А от Ярися показала їм, як із ратиць масло добути. Нехай хоч щелепами поворушать, аби розжувати покладене в рот.
Сидить Верхуша на розкладачці в лабораторії, бо в кабінет довго підніматися, а тут зараз штаб. І головне ж — не сідало, головне — з розмахом діло вести, кожному чітко його завдання визначити.
— Наш експеримент зашморгом затягується, от і покликав я вас. Думали, за тиждень усе скінчиться, а воно… Людський організм — безмежно складний. Подробиці розповість Ярина Олексіївна. Прошу.
Правильно вчинив Верхуша, що коротко сказав. Будь-яке слово з вуст корифея — мов згусток енергії пульсара[2].