— Кожен собою зайнятий. Лише посміхаються недовірливо.
Не так відповідає син, не те він говорить. Боляче батькові.
— Роби, як знаєш. Гроші — дам, все одно вони твої. Але подумай, кому прислужишся розумом?
Та син уже перевернувся на живіт, виставив п’яти з-під ковдри, укрився з головою, засопів. Все, як і двадцять років тому. Батько ж не міг заснути до ранку, слухаючи, як на верхньому поверсі хтось стукотів друкарською машинкою.
І чому виростають такі діти? Хіба не вчив він сина скромності, чесності, працьовитості? Хіба не був для нього прикладом? Книжки йому купував, на «Лускунчика» водив. Чи це за принципом — у сім’ї не без виродка? Так чому саме у його сім’ї? Чому не в сусіда, не у Катрі-двірнички? За які гріхи? Чи хороші діти — це компенсація життєвих невдач? Якщо Катрі не пощастило з всенародним визнанням, то мусить вона бути щасливою в дітях. Рівновага справедливості… А Олегові доведеться робити операцію повторно, не питаючи розписок у родичів… Інтересно, як би пояснив педагог Макаренко невдачу з Тихоновим вихованням? Кращі вчителі його вчили, наймудріші книжки слугували. Капарив над сольфеджіо. Ермітаж обмацував. Зимовими Карпатами й осіннім Кавказьким узбережжям милувався. Столиці усього світу промовляли до нього персонально через японське диво електроніки. Міг вибрати найкраще з того, що навколо земної кулі і на довгих і на коротких хвилях лунало. Двірниччині діти в цей час з рогаток стріляли, сміття згрібали, огірки крали. А виросли — достойні люди, і в Італію не просяться. Чому так?
Та, певне ж, і Катрині діти хочуть отих благ, що ними Тихін користується, але нізвідки взяти, ні в кого випросити. Самотужки заробляють на черевики з високими підборами, на джинси із наклейкою «Супер» чи вельветові обтягушки, на мотоцикл «Ява». Не дав би він Тихонові п’ять тисяч, і той мусив би їх заробити. Може б, винаходи на заводі впроваджував чи лекції підрядився читати. Зовні було б усе пристойно. А зовнішнє, дивись, і на внутрішню суть людини вплинуло б… Виходить, не давати йому грошей? Нехай сам погребе веслами? Але ж пообіцяв…
Забуваємо істину, що людину творить праця. А банани, нехай їх буде гора, вище Говерли, не перетворять мавпу на завідуючого кафедрою… Хіба що вона бананами почне торгувати, арифметики підучиться, а там і до бінома Ньютона рукою подати. Він вчив сина розуміти красу, милуватися довершеністю Венери, а треба було вчити зубилом вирубувати з мармуру її витончені форми. Він же навіть санчата йому на гору витягував, боячись, що передчасно пальці пошкодить… І розвивав смаки… Син таки любить піну південного моря, знається на солодкому і гіркому. А виходить, не через язик, очі та ніздрі прищеплюються смаки. А через мозолі. І всі оті дисертації з педагогіки, щороку змінювані програми, уся педагогічна наука формулюється єдиним законом: «праця творить людину»… Важко застосовувати ці слова до своїх дітей.
Ну що ж, не дасть він синові п’яти тисяч. Хоч, мабуть, уже пізно дбати про виховання.
Дати — не дати, дати — не дати…
Руслан Максимович прокинувся, бо хтось настирливо грав дзвінком з мелодійними звуками. Накинувши халат, пішов до дверей.
— Хто там?
— Сусід знизу. Пробачте, що так спозарання. Катрі дуже погано. Кричить. Допоможіть, Христа ради! Я вам що хочете… Я із синами ремонт вам зроблю.
Написав записку Тихонові і почалапав до сходів. Голова гула, у вухах потріскувало, — певно, змінився кров’яний тиск. Згадав, що зовсім недавно, коли відключали гарячу воду, залив цим сусідам кухню. Ще й не дійшовши до квартири, у ранковій тиші, незвичній для такого великого будинку, почув зойки хворої. Голова прояснилася, потріскування зникло — забув Руслан Максимович про неприємну розмову з сином.
ХТО КОГО СТВОРИВ, ТОЙ НЕВІЛЬНИК ТОГО
Щодня після роботи прямує Мусій до університетської лабораторії. З цього ритуального маршруту не збивають його ні пивні автомати, ні закличні реклами гастрономів, ні пропозиції приятелів. Склавши на грудях свої граблясті руки, немов перед іконою, стає він перед експериментальним боксом і заглиблюється в роздуми… Ніхто не заважає Мусієві, не перечить вистоюванню, лише іноді торкнеться його плеча Іванова, і тоді, відірвавши свій погляд від скла, він погляне на неї, як дивляться на матір божу. Вона таки й справді для нього свята. Дарма, що худа та маленька, ніби вихованка йоги. Спершу вона нагадувала Мусієві кишенькову собачку, потім — продавщицю ювелірного магазину, а тепер це — матір божа. Така ж сумна, заклопотана, і в очах мука, а може, й страх. Тільки молебні веде несерйозно, немов у ляльки грається: то кричить, то погрожує, то просить, то вмовляє. Баби, втричі за неї об’ємніші, слухаються Яринки, мов вередливого дитяти, що погрожує стрибнути з балкона. І Мусій не кпинить, не вигукує, що не бачить її й через лупу, тепер усе, що робить Ярина, вважає великим і значущим. Він і сам допомагає по технічному ділу: відрегулював мотори, щоб не гуділи так скажено, поставив термостати у спеціальні ящики — тепер і говорити можна в цій кімнаті. Поремонтував розетки, вимикачі, цілими шибками рами засклив, натер підлогу. На вікні поселив червоного коника — стару Віталикову іграшку. Одне слово, влаштувався надовго. Купив костюм, підстригся, щоб не було соромно перед людьми, яких сюди водить Верхуша, агітуючи їх дати нові кошти, бо не так це вже виходить і дешево утримувати живу руку… Препарати казкової вартості приносять з різних інститутів. Учора з аеродрому посилку передали. І не збагнеш, для чого ці ліки: щоб підтримувати життя руки чи щоб ці хімікати на ній випробовувати. Ірина, хоч про що її запитай, відповідає однотипно: «Поживемо — побачимо». Не хоче батька травмувати. А нігті на руці ростуть. Мусієві здається, що й сама рука видовжується. Аж кричати хочеться. І він вирішує неодмінно сьогодні поговорити з чародійкою, ось тільки вона свіжу кров увіллє в серце. Тільки ж яке то серце! Не щемить, не мліє і називається не по-людськи, а по зміїному: ашека́[3]…