Тепер, коли йому пропонували поїхати в колгосп на буряки, він виголошував: «Треба як слід організовувати робочу силу на селі, пенсіонерів вивести, школярів». Коли кликали допомогти розвантажити заводський двір від мотлоху, відмагався: «У нас своя робота. І як слід налагоджена — ніде не горить. А комірники своє налагодити не вміють. От нехай і трудяться. Моє діло протокол скласти». Він-таки й справді наловчився складати протоколи й штрафувати «за порушення».
Коли Чумак прочув про нові грані діяльності Мусія, то запропонував відділу кадрів бодай на кілька місяців перевести його на конкретну роботу: «Бо ще трохи «керівної служби», і вивітриться з чоловіка остання жива іскра, а на зміну прийде бацила геніальності. Шкода Мусія. Як не пияцтво, то сімейна трагедія. А пережив горе, так геніальність загрожує».
Повернувшись до лабораторії, Мусій застав там Марію.
— Чому, невісточко, Петра Яремаки останнім часом не бачу в університеті? — гнівно й строго накинувся він на дівчину.
З несподіванки вона впустила дюар і ледь не наробила лиха.
— Чого розкричалися? Тут храм вашого сина. Навшпиньках годиться ходити, коли вже увійшли.
«А могла ж таки бути його невісткою, — подумала Марія. — Тільки тепер, вважай, заручилася із дияволом».
— Ви знову нализалися. Немає на вас Гетьманчука, — обурилася вголос.
Давно Мусієві ніхто не говорив таких прикрих слів. Невже схожий на п’яного? Набравши повні груди повітря, він якусь мить не дихав, наче збирався штовхнути штангу, повів з кутка в куток очима, в яких почали змигувати червонясті змійки. Таких грубощів він не чекав.
— Ану вас… — чвиркнув крізь зуби і вибіг з лабораторії.
— Навіщо ти так, Маріє? — сумовито похитала головою Іванова. — Півжиття його в оцьому ящику…
Марія й сама збагнула всю недоречність свого вибуху, та все ж виправдовувалася:
— А чого ж він…
Хоч у це було важко повірити, ще важче осягти, та очевидне вже не лишало сумнівів — як із висадженого в благодатний грунт пагінця розвивається дерево, так і з живої руки виростала людина. Не раз уже траплялося, що, шукаючи Індію, відкривали Америку, добуваючи філософський камінь, пізнавали нові хімічні елементи. То Марія і не здивувалася б, якби, досліджуючи сажу, випалену з кофейної гущі, хтось із її колег раптом виявив би закономірності зародження планет. Але виростити у боксі людину?
Людину чи її оболонку?
Маріїн розум, прагнучи осягнути содіяне, уявити його можливі наслідки, палав на багатті сумнівів. «Вітаю й вас — це зоряна година! Та тихше ви, мовчіть і не дишіть! Велике диво твориться в цю мить».
Свідомість, пам’ять, емоції — найсокровенніша суть людини, народжуваної з любові, народжуваної в муках і крові, — чи володітиме ними гомункул? І хто він? Чия душа в ньому? Та й чи є вона?
Смерть нареченого, і знов перекособочене власне життя… В людини також є межа міцності. І Марії іноді здавалося, що все це — і поїздка на мотоциклі, і ноші, прикриті не простирадлом, а фартухом різника з Бессарабки, і тепла Віталикова рука в шкіряному рукаві, й лабораторія Іванової, і Віталикоподібний гомункул, вирощений у скляному боксі, — то все сторінки чорної магії. Не-віс-точ-ка…
Пізно ввечері лихий і втомлений повернувся Мусій додому. Виявляється, Петро Яремака ще два дні тому поїхав у відрядження. А хто ж тоді на кладовищі вдарив Мусія по голові? Якийсь інший Петро? Чи, може, Яремака зумисне оформив документи на поїздку, щоб мати алібі?
Ще й Галя, розтривожила Мусієву душу своєю дурістю:
— Що воно тільки робиться на білому світі! Минулої ночі одну могилу хотіли розкопати…
«Ага! Почалося! — чи то з острахом, а чи зловтішно подумав Мусій. — Віталика вже цій банді мало…»
— І на чию ж це вони замірилися? На генеральську, не бійсь, начальницьку.