Дівчинка, здригнувшись, мимоволі глянула з-під руки на відкрите море. Потім обернулася туди, звідки лунали крики; там, кроків за двадцять од неї, стояла купка хлопців; вони гримасували, показуючи їй язика. Зітхнувши, дівча побігло додому.
II. Ґрей
Якщо Цезареві здавалося, що краще бути першим у селі, ніж другим у Римі, то Артур Ґрей міг не заздрити Цезареві у його мудрому бажанні. Він народився капітаном, хотів бути ним і став ним.
Величезний будинок, у якому з’явився на світ Ґрей, був похмурий усередині й вражав своєю величчю зовні. До причілку тулилися квітник і частина парку. Кращі сорти тюльпанів — сріблисто-блакитних, фіолетових й чорних з рожевою тінню — примхливо зміїлися на газоні разками намиста. Старі дерева парку дрімали в розсіяному напівсвітлі над осокою звивистого струмка. Огорожа замка, — це ж бо був справжнісінький замок, — складалася з кручених чавунних стовпів, з’єднаних залізним візерунком. Угорі кожен стовп вивершувала пишна чавунна лілія; з нагоди усіляких урочистостей ці чаші наповнювалися олією і гнали геть нічну темряву, палаючи в довжелезному вогненному шерезі.
Батько й мати Ґрея були гордовитими бранцями свого становища, багатства й законів того суспільства, стосовно якого могли говорити «ми». Частина їхньої душі, зайнята галереєю предків, не вартує особливої уваги, інша частина — уявне продовження галереї — починалася з маленького Ґрея, приреченого згідно з відомим, заздалегідь складеним планом прожити життя й умерти так, щоб його портрет можна було повісити на стіні і це не вийшло на шкоду родовій честі. А проте трапилася невелика помилка: Артур Ґрей народився з живою душею, що їй не надто кортіло продовжувати лінію фамільного начертання.
Ця жвавість, ця довершена перекрученість хлопчика раптом вималювалася на восьмому році його життя; тип лицаря примхливих вражень, шукача й чудотворця, тобто людини, яка з сили-силенної життєвих ролей узяла найнебезпечнішу й найбільш зворушливу — роль провидіння, визначився в Ґреї ще тоді, коли, приставивши до стіни стільця, хлопчина дістав картину, на якій було зображене розп’яття, і вийняв цвяхи із закривавлених рук Христа, інакше кажучи, просто взяв і замазав їх блакитною фарбою, поцупленою в маляра. Йому здавалося, що в такому вигляді картина сприймається краще. Перейнявшись цією неповторною справою, він уже почав був замальовувати й ноги розіп’ятого, аж тут його піймав на шкоді батько. Старий зняв хлопчика зі стільця за вуха й запитав:
— Ти навіщо зіпсував картину?
— Нічого не зіпсував.
— Це робота знаменитого художника.
— Мені однаково, — сказав Ґрей. — Я не можу допустити, щоб на моїх очах з рук стирчали цвяхи й текла кров. Мені це не подобається.
У відповіді сина Ліонель Ґрей, сховавши під вусами посмішку, впізнав себе й вирішив хлопця не карати.
Ґрей без перестанку вивчав замок, доходячи приголомшливих відкриттів. Так, десь на горищі хлопець відкопав сталевий лицарський мотлох, книги у палітурках із заліза й шкіри, спорохнілий одяг й полчища голубів. У льосі, де зберігалося вино, його допитливий розум відкрив лафіт, мадеру, херес. Тут, у каламутному світлі гострих вікон, що їх облягали косі трикутники кам’яних склепінь, стояли маленькі й великі барильця; найбільше, у формі плаского кола, розляглося на всю поперечну стіну льоху, столітній темний дуб бочки блищав як відшліфований. Поміж барил у плетених кошиках зелено й синьо мінилися пузаті сулії. На камінні і на земляній підлозі росли сірі гриби з тонкими ніжками: скрізь — цвіль, мох, вогкість, кислий, важкий дух. Ген-ген, у дальньому кутку золотилася величезна павутина, щойно в ній ловився промінець вечірнього сонця. В одному місці було зарито дві бочки розкішного аліканте, що його любили перехилити ще в часи Кромвеля, і винар, показуючи Ґрею на порожній куток, щоразу переповідав історію знаменитої могили, у якій лежав мрець, живіший за зграю фокстер’єрів. Зачинаючи розповідь, оповідач не забував перевірити, чи крутиться кран на великому барилі, і варто було йому встановити це, як йому попускало і сльози надто міцної радості мимоволі зблискували в його повеселілих очах.
— Ну ось що, — говорив Польдішок Ґреєві, всідаючись на порожню скриню і набиваючи гострий ніс тютюном, — ти бачиш онде те місце? Там лежить таке вино, за яке перший-ліпший п’яниця ладен був би позбутись язика, — лиш би перехилити невеликий келишок. У кожній бочці сто літрів речовини, що підриває душу й перетворює тіло на безживне тісто. Його колір темніший за барву вишні, і його так просто не плеснеш із пляшки. Те вино густе, наче гарні вершки. Воно ховається в барилах із чорного дерева, міцного, наче залізо. На них подвійні обручі червоної міді. На обручах написано латиною: «Мене вип’є Ґрей, коли буде в раю». Тлумачили цей напис так докладно й розлого, що твій прадід, високого роду Симеон Ґрей, збудував дачу, назвав її «Раєм», і поклав у такий спосіб, удавшись до безневинної дотепності, припасувати загадковий вислів до дійсності. Та що ти думаєш? Він умер, як тільки почали збивати обручі, від розриву серця, — так шарпав собі нерви ласий дідок. Відтоді барило це ніхто не чіпає. З’явилося переконання, що дорогоцінне вино принесе нещастя. Справді, таку загадку не задавав єгипетський сфінкс. Він, щоправда, спитав одного мудреця: «Чи з’їм я тебе, як з’їдаю всіх? Скажеш правду — залишишся живий», але ж якщо добре подумати…