От з якою людиною мав вести дуже серйозні переговори Кирило Розумовський. Утім, у нинішній ситуації іншого вибору просто не було: хто ще допоможе йому, окрім князя Радзивілла? Якщо вже боротися за владу в Украйні (тим паче, за владу спадкоємну), то потрібно забезпечити солідну фінансову підтримку. У кого ж і грошей просити на таку справу, як не у шибайголови, що якось усипав сіллю дорогу від свого палацу до озера на лузі настільки густо, що по ній можна було хвацько, зі свистом прокотитися на санях? Кажуть, що його особистий дохід дорівнює щорічним надходженням у скарбницю Великого князівства Литовського…
Загалом, колишній гетьман дуже розраховував на милість Радзивілла! Побоювався ж лише якогось нового, непередбачувано дикого дивацтва литовського князя. Хоча заради великої мети становлення гетьманської династії Розумовських можна й потерпіти… проте, усьому ж є межа!.. А от межі Пане-Коханку саме й не відчував, що дуже сумно… Невідомо, звідки дісталася йому ця жагуча відчайдушність – можливо, від матері-письменниці Франсіски Урсули? Хтозна, хтозна…
При найближчому вивченні палац уразив Кирила Григоровича не менше, ніж чутки про дивацтва його господаря. Очевидно, за наказом пана дворецький, що зустрів його, провів гостя розкішними кімнатами, оздоблення яких не повторювалося навіть у деталях. Безумовно, в цьому був якийсь прихований задум… та вловити його Розумовський так і не зміг.
– А-а-а, пане коханку, от і ви!
Одягнений у турецький костюм господар напівлежав на низенькому дивані, спершись лівою рукою на довгий круглий валик, а правою притримуючи за довжелезний мундштук люльку, з якої зміївся тонким струмком ароматний димок.
– Проходьте, графе, проходьте, сідайте от хоча б на тім пуфику. Загалом, розташовуйтеся, почувайтеся як вдома… Втім…
Радзивілл озирнув гостя з якимсь загадковим виглядом, не випускаючи мундштук люльки, сів, поправив на голові чалму, увінчану павиним пером, підкрутив здиблені руді вуса й пробасив:
– А ви, пане коханку, хіба не почуваєтеся вдома? Подивіться сюди… і сюди… і от сюди також будь ласка гляньте!.. Ну що, упізнали?
Кирило Григорович нічого не розумів.
– Ах, пане коханку, пане коханку, це ж ваша рідна Украйна! От вона тут, навколо нас! Хіба не впізнали?!
Ще не встигши влаштуватися на пуфику як слід, Розумовський від несподіванки ледь не гримнувся на підлогу. Його здивування почутим було настільки очевидним, що князь не витримав, кинув нарешті люльку, звучно заплескав у долоні й від душі розреготався.
– Так-так-так, пане коханку, знаю, знаю: ви здивовані й спантеличені… І не дивно! Річ у тім, що в моєму віденському палаці кімнат не менше, ніж у легендарному лабіринті Мінотавра, і кожна присвячена якійсь європейській державі, що була або ж існує нині. Я намагаюся приймати своїх гостей в обстановці, що відповідає їхній батьківщині. Вас от приймаю в українській кімнаті, вдягнувшись у традиційне козацьке вбрання, точнісінько скопійоване моїми кравцями з одного прижиттєвого портрета Богдана Хмельницького – славетного козацького вождя. І навіть…
Не встаючи з дивана, Радзивілл перегнувся назад, покопався між валиками й подушками, витяг звідти золочений пернач[15] і самовдоволено прорік:
– І навіть от яка дивовижна гетьманська булава у мене є! Думаю, пане коханку, у вас була анітрохи не гірша… або все-таки гірша за цю? Або краща? Що скажете, наймиліший граф?
– Світлої пам'яті государиня імператриця Єлизавета Петрівна дійсно повеліла виготовити для мене гетьманські клейноди, – якомога ввічливіше промимрив Кирило Григорович, побоюючись своїми уточненнями розсердити дивакуватого князя. – Думаю, порівнювати ці клейноди з вашими – справа безнадійно програшна.
– Ах, пане коханку, пане коханку! Коли Гетьманщина знов відродиться в усій своїй величі, то сам факт її існування на карті Європи освятить будь-яку козацьку булаву: хоч цю, хоч якусь іншу, чи не так?
Розумовський поштиво кивнув. Цілком задоволений Радзивілл хвацько крекнув, відклав у бік пернач і мовив:
– Пане коханку, ви мені подобаєтесь! Ви дипломат, природжений дипломат, слово честі!
– Тоді давайте поговоримо про справу.
Кирило Григорович хоч і побоювався чергової дикої витівки з боку князя, однак ризикнув нагадати про справжню мету свого нинішнього візиту. Інакше до чого все це?!
Радзивілл скроїв незадоволену мармизу, промимрив смутно: «Ну от…» – і дещо помовчавши, сказав: