На жадану посаду були зараховані обидва родича одночасно, чергували вони в бібліотеці поперемінно. Неписьменний під час чергувань мирно спав, зате грамотний цілі ночі просиджував над книжками й рукописами, повільно, літера за літерою розбираючи вчені слова. Пристрасть до науки і занапастила небораку: один раз він заснув за читанням, перекинув запалену свічку на рукопис – здійнялася пожежа, частина бібліотеки згоріла, а разом з нею і грамотний «нічний управитель».
Довідавшись про подробиці скандальної історії, Олексій наказав Кирилу не втручатися більше в такого штибу справи, особисто відправив матінці сердите послання з категоричною вимогою родичів до Санкт-Петербурга більше не направляти – тому що бібліотек на всіх не вистачить… Графиня надовго образилась, однак кандидатів на прибуткові, але необтяжливі посади більше не направляла. Олексій же підшукував дохідні місця черговим родичам (і просто гарним знайомим Наталії Дем'янівни) вже не в столиці, а десь у віддалених провінціях.
Тим часом справи Академії пішли вгору. Усім заправляв Теплов, порядки встановилися залізні, затверджений імператрицею бюджет був величезним, штат постійно розростався – особливо канцелярії…
Розумовський з'являвся тут дуже рідко: він знов купався у щасливому придворному житті, хоча поводився набагато більш стримано, боячись прогнівати імператрицю й наразитись на нове заслання… втім, так до кінця й не здогадавшись про справжні причини опали, незважаючи навіть на зроблений один раз прозорий натяк щодо Великої княгині Катерини Олексіївни.
Загалом, Кирилко був скромним, галантним і перспективним.
У такий от спосіб ділова репутація Кирила Григоровича Розумовського, похитнувшись на самому початку, швидко виправилася на краще.
Виходячи з «випробування Академією», Її Імператорська Величність Єлизавета Петрівна вирішила, що юнак цілком дозрів для подальшого просування придворними сходами: мовляв, Кирилко вже подорослішав настільки, що самостійно впорається з усіма виникаючими труднощами…
Глава 11
Народження династії
Санкт-Петербург, літо 1746 року.
Прохолодний вечір починався дуже навіть непогано. Єлизавета Петрівна азартно грала у триктрак[8] з молоденьким поручиком палацової охорони, вільним від чергування. Кістки стукали об гральну дошку: «Трик-трак! Триктрак!» – государиня то вигравала, то програвала…
Але незалежно від того, на чиїй стороні виявлялася фортуна, настрій у неї залишався бадьорим: ще б пак, адже головним для імператриці був зовсім не виграш, а можливість пококетувати із поручиком! Вона так і стріляла оченятками вбік парубка, той бентежився, рука його тремтіла, і час від часу кістки падали повз дошку на підлогу.
Олексій Григорович Розумовський, сидячи подалі, запекло ревнував – але що він міг удіяти?! Триктрак – гра для двох, і якщо Єлизавета Петрівна не вибрала в партнери його, отже…
Виходить, так тому й бути.
І «нічний імператор» (як називали його позаочі при дворі) від цілковитої безвиході й безсилля щось змінити мовчки випивав келих за келихом улюбленого токайського вина Єлизавети Петрівни.
– Друже мій, – государиня нарешті обернулася до фаворита, – припини зараз же! Ти, я бачу, розійшовся, до ночі тобі стане зовсім зле…
– А навіщо я вам потрібен уночі, государине-матінко?! – розсерджено брякнув Розумовський. Від несподіванки поручик упустив кістки на підлогу, нахилився, щоб підняти їх, і перекинув всю довіку. Шашки покотилися по всій кімнаті.
– Що ти таке говориш, друже мій люб'язний?! – проскреготала імператриця, вкрай розлючена зухвалістю фаворита.
– Та чоловіків тут і без мене вистачає, – промимрив Олексій Григорович.
Кров ударила в обличчя государині, вона підхопилася, попутно перекинувши вже й сам витончений гральний столик, оздоблений перламутром.
– Геть!!! Пішли геть усі!!! – заволала імператриця, вказуючи на двері. Поручик миттю зник. Карбуючи крок, слідом за ним вийшли двоє вартових.
– Дякую, государине матінко, дуже вдячний.
Натикаючись на меблі, Розумовський невірною ходою п'яниці поплентав до виходу слідом за охороною.
– Олексію Григоровичу, а от тебе я не відпускала! Прошу повернутися, нам необхідно серйозно поговорити.
– Це у вас з'явилася така необхідність, государине-матінко, – мовив фаворит, затримавшись на порозі. – У вас, не у мене. Я ж утомився, як ви милостиво зазначили, а тому поспішаю вийти у свої, можна сказати, апартаменти. Ви ж продовжуйте розважатися без мене.
8
«Короткі» нарди, привезені хрестоносцями до Європи ще в XII ст. Грало в триктрак виключно шляхетне панство, особливо при французькому дворі. З Франції ж пішла й європейська назва гри.