Марія на мить глянула на них збоку, і в неї в голові промайнула думка, що вони вже опинились на дорозі в Єрусалим, раз такі слова ллються з уст Йони, та і в ній починає бити джерело незнаних раніше слів. Їй хотілося вигукнути: «Але ж дивно мені, Йоно!» Але натомість вона пригадала, що то не вперше з нею таке. Коли в бурю у череві корабля раптом погасло світло, бо розбився ліхтар, і настала тиша, скінчились плачі й лемент. Люди навіть забули про страх, настільки страшною була ця тиша. І раптом почали сходитись докупи, не як вівці, як сказав би священник, а як бджоли об’єднуються у рій довкола матки. Тільки маткою була та, що годує своїм молоком цілий Всесвіт, і вони готові були летіти з нею у невідомість. Брали одне одного за руку: чоловіки жінок, жінки чоловіків, старші молодших, забирали до себе недужих, їхні тіла гойдались, наче водорості на морському дні. І коли вони нарешті зібрались на одному боці, корабель, що майже перехилився на другий бік, вирівнявся. Очі людей були спрямовані догори, до задраєного люка. Вони чекали, що той відчиниться і звідти полине сонячне світло, і вони злетять разом зі своєю Божественною Матір’ю.
Шехіна[16], — подумав Йона. — То була Шехіна.
Він хотів узяти Марію за руку, обійняти, щоб побути разом з нею в ту мить на тому кораблі, але його обійми були б занадто плотськими, а тому недоречними, могли б стривожити Марію, з чого він зрозумів, що дорога до Єршалаїму буде довгою і важкою. Їм доведеться позбутись не одного каменю, та й віри в них мало, і править ними безвихідь. І ще страх, що можуть не витримати і зламатись. Як не витримала Дебора, яка одним оком дивилась на сина, а іншим на доньку. Йони вона й не бачила, хоч могла би з ним народити ще дітей. Але страх від того, що їх повінчали на кіркуті під час холери, виповз і чорним паском здавив її худу шию, а дух її сховався у дикій груші. Навіть Марія не знала про це. Не було як оповісти їй таємницю. А зараз, ні, почекай, Йоно, їй свого горя вистачає, вона навіть не може усвідомити власної втрати, відпихає від себе.
Тому й притихли обоє. Йона стояв на одній нозі, як бусол, а другої не відчував, не бачив. Знайти б якусь палицю, костур, такий, з яким ходив батько до Меджибожа ловити тінь Бешта чи якийсь знак від нього. Тих знаків було стільки, що й не знати, котрий з них справжній. Раз показували так, а раз — не так. Розгублений Іцко з Острополя — так мали б називати його, проте ніхто не зауважив його, схованого за чорною брилою мовчання ні в святій ґміні Меджибожа, ні в святій ґміні Острополя. Якби стрілись вони знову з батьком, то Йона спитав би його:
— Чи був я колись твоїм сином?
Тобто чи вважав ти мене своїм сином по духу, а не хіба по крові, коли розповідав про Бешта при суботній свічі. Очі твої були такі самі, як дно криниці Вчителя, що в селі Требухівці по дорозі з Меджибожа до Летичева: там на дні ворушився наче живий пісок. Вода твоїх очей була замулена, але під піском криється чисте джерело.
Якби батько вмер вдома, то перед смертю виявив би правду про свої стосунки з сином. Очі його б розкрились широко і звідти б линула найчистіша волога знання. А так дорога виснажувала його, він губив себе на ній, і краще було б, аби він не вертався до жінки з сином, не ніс їм оповідки про Бешта і Єршалаїм разом з вином і рибиною, спійманою у Бузі. Чи була його любов до родини земною, чи небесною? Ось що хотів спитати Йона у батька. Може, це б втішило його розгублене серце.
16
Шехіна — в юдаїзмі означає присутність Божественної сили, на духовному і навіть фізичному рівні.